А трактор усе хурчав і хурчав, аж звискував, та не міг зрушити з місця.

Мій тато командував там, вигукуючи:

— Переключай на першу! Ліворуч верни, ліворуч! Давай задню! Тепер вперед!

То було кляте місце. Там завжди калюжа і болото навіть у найсухішу погоду. І завжди застрявали машини. А тепер від дощу воно зовсім розкисло і просто засмоктувало, як драговина.

Зненацька здалеку, з берега, долинув відчайдушний пронизливий жіночий крик:

— Рятуйте! Рятуйте! Ой!

Люди безпорадно заметушилися. Хтось із дядьків кинувся просто в воду. Йому загукали:

— Куди ти? Що ти там поможеш? Зараз плота кінчимо.

Але він уже зник у темряві.

Тоді сердито закричали до тракториста:

— Що ти засів, панімаєш! Там люди гинуть, а ти!.. Трактором не можеш проїхати, герой!

Кричали, щоб зігнати своє безсилля. Тракторист хрипло відлайнувся:

— Що — трактором! Що — трактором! Тут танком не проїдеш, не те що трактором! Розумники!

«Танком…» І раптом в уяві моїй виник військовий табір, артилерійський двір, дивовижні незграбні машини із скошеними, як у човнів, носами… «Бронетранспортери-амфібії, да… Для подолання водних рубежів… для десантів, да. »

Я вмить згадав, що читав десь, як воїни допомагали людям під час стихійних лих…

І раптова думка пронизала мене.

— Іване Івановичу! Іване Івановичу! — загукав я в темряву. Але голова не відгукувався. Тоді я кинувся до тата:

— Тату! Тату!

Він, забрьоханий з ніг до голови, пхав трактора. З під колеса, що буксувало, просто на нього летіла грязюка.

— Одійди! Одійди, ну! — крекчучи від натуги, роздратовано прохрипів він.

Ех! Та що там питати, казати! Не можна гаяти ні хвилини. Самому треба рвонути туди.

І, не роздумуючи більше, я кинувся додому. Захекавшись, вбіг у сіни, схопив велосипед, прихилив динамку до шини, щоб світила фара, і скочив у сідло.

Їхати було ой як важко! Колеса в’язли у грязюці, буксували на глині. Доводилося раз у раз злазити і пхати велосипеда поруч себе. Добре, що то не трактор. Коли вибрався з села на биту польову дорогу, колесам стало трохи легше. Колесам, та не мені. Бо тут шугав дужий вітер, який збивав, просто клав на землю. Двічі я не міг втриматись і валився набік, на ногу, і якийсь час стрибав на ній, не можучи вирівнятись. А раз просто впав у болото. Але поспішав із останніх сил. І з тривогою вглядався уперед, у темне громаддя лісу, що наближалося. Шукав очима вишку, де прапор, і не міг знайти. І думав з острахом: «А що, як навчання ще не закінчилися і в таборі нема людей? Що робити? А навіть як є, чи послухають, чи повірять вони мені, пацану?»

Було б, мабуть, розшукати голову або хоч когось з дорослих намовити. Так ні ж! Вилетів кулею і помчав. Не подумавши навіть. Як скаженин!

І вже каявсь я, і картав себе. Та вертатися в село було б безглуздям. Люди гинуть. Кожна хвилина дорога.

Аж ось і посадка. Я в’їхав на «глеканку». Вітер одразу відпустив мене. Він пішов верхом, з шаленим свистом чешучи настовбурчені чуби струнких сосонок. Але тепер увесь час мені доводилося пильнувати, щоб не наскочити на пеньки Бо як наскочиш та зробиш «восьмьорку» — тоді все. І, вшнипившись у «глеканку», так я и не вгледів, чи є прапор на вишці, чи нема.

Десь тут уже дот на узвишші, за дубами, невидимий у темряві: я виїхав на «генеральську» дорогу. І як про щось далеке і примарне, подумав про ті інструкції, що лежать там у розколині над амбразурою. Та цю думку враз витіснив спогад про відчайдушний пронизливий крик: «Рятуйте!», що й зараз дзвенів у мене в ушах. І я ще дужче натиснув на педалі.

Хто був у лісі вночі у негоду, коли гуде, завиває скаженим вовком у кронах вітер, коли стогнуть людським голосом дерева, коли десь щось гухкає, свистить, тріщить, ламається, падає, перекидається, реве, лютує і шаленіє — той знає, що то таке. То страшне.

Але, присягаюсь вам, я не відчував того страху. Десь із глибини спливла навіть думка: «Чому мені не страшно?» Та я одразу забув про це думати. Я був весь якось націлений уперед і тільки вперед. Я думав тільки про те, щоб їхати швидше, швидше, швидше… Я думав тільки про свої ноги, що крутили педалі і вже страшенно боліли від напруження, і про дорогу, про оті нескінченні корчі, ямки, горбочки — щоб не наскочити, не натрапити, обминути.

РОЗДІЛ XIX
Полковник Соболь. Знову старший лейтенант Пайчадзе

Коли я раптом вискочив нарешті на галявину до тої арки і шлагбаума, освітленого ліхтарем, то якось не одразу втямив, що вже приїхав.

Вартовий помітив мене І гукнув:

— Стій! Хто такий?!

Я під’їхав упритул до шлагбаума.

— Мені начальника… Головного… Будь ласка… Дуже треба. Негайно… — я вагався, говорити вартовому чи ні: однак же він не вирішує, а що, як не захоче покликати офіцера.

— Що сталося? Тільки повернулися з навчань. Троє діб… Може, вранці?

— У нас село заливає, — видихнув я.

— Стривай. Зараз. — Вартовий кинувся до будки, схопив телефонну трубку. — Товаришу капітан! Доповідає вартовий на прохідній єфрейтор Єфимов. Тут хлопець приїхав. Каже, у них село заливає… Єсть! — Він обернувся до мене. — Давай он до тієї палатки!