З палаток вискакували, на ходу поправляючи гімнастерки, солдати і бігли до артилерійського парку. І не чути було ні криків, ні вигуків — ніякого галасу. Тільки тупотіли і гупали по доріжках чоботи.
У парку заводили машини. Поки ми підійшли, вони вже одна по одній вивертали на дорогу. Обганяючи бронетранспортери і тягачі, вперед вирвався газик з брезентовим верхом, схожий на наш колгоспівський, на якому їздив голова і який усі звали «бобик.» Але цей «бобик» був зовсім новенький, не забрьоханий грязюкою, з білими кружалами на скатах. «Бобик» підскочив до нас і різко загальмував. На задньому сидінні сиділо троє офіцерів. Вільне було тільки місце попереду, поряд з шофером.
Полковник на якусь мить задумався…
— Мда, з велосипедом ми сюди не вліземо…
— Товаришу полковник, я його візьму в свою машину, да, ми з ним стариь друз’я, — почувся позаду голос старшого лейтенанта Пайчадзе.
— А, добре! Добре.
І я не встиг отямитись, як Пайчадзе схопив мій велосипед і побіг з ним уперед, гукнувши мені на ходу.
— Давай за мною!
Я кинувся за ним.
Пайчадзе підбіг до бронетранспортера-амфібії, передав комусь наюру велосипед і вже сам 3’лечів угору і зник за бортом. А я тільки підбіг і безпорадно заметушився, не знаючи, як видряпатись. Всюди я натикався на мокру слизьку броню Мене охопив розпач — мотор гуркотів, машина здригалася — от-от рушить А я все дряпався і сповзав, як жаба у скляній банці. У відчаї я вже хотів крикнути, як почув згори:
— Давай руку, да! — голос старшого лейтенанта Пайчадзе.
Мене, як пушинку, одірвало від землі. І втягло в машину. Зразу ж машина рушила. І настрій мій з розпачливо-безнадійного вмить підскочив до радісно-збудженого. Вперше у житті я їхав на такій машині! На військовому бронетранспортері-амфібії, що призначений для висадки десантів і долання водних рубежів! Чи їздив хто-небудь із хлопців на такій машині? Та ніколи в світі! Та вони луснуть од заздрощів, як узнають! Ех, машинка! Оце машинка! Може ж, вона ще й секретна… Напевне секретна! Аякже! Хіба є ще де-небудь у світі такі машини!
Мене розпирало од гордості і радісно лоскотало у грудях. Тільки б побачив хтось із хлопців! Тільки б побачив! А то ж не повірять…
І раптом я згадав, куди і чого я їду… «Ех ти! — з презирством сказав я собі. — Там таке робиться! Таке нещастя! Людей заливає, а ти. «Тільки б хтось побачив!..»
Але радісний лоскіт у грудях не минав. Я стояв біля самісінького водія, дивився на освітлені перед ним прилади, на різні циферблати і тремтливі стрілочки, дивився крізь скло вперед на дорогу, яку освітлювали потужні фари, на "бобик», що, легко підстрибуючи на вибоях, біг перед нами, і здавалося мені, ніби я іду в справжній бій з ворогом, і серце моє солодко завмирало.
«Ех ти! — знову з презирством сказав я собі. — Там таке… таке… а ти… Егоїст!»
Ми вже проминули дот і виїхали на «глекапку». Машини йшли швидко, повним ходом. Я навіть не встиг долаяти себе як слід — уже позаду й «глеканка», уже польова дорога і ген уже й село… І знову мені здалося, наче я іду в справжній бій, вриваюсь у захоплене ворогом рідне село. І таке мене охопило бойове завзяття, що від нетерплячки я аж підстрибувати почав. Машини з ходу влетіли в село і, не зупиняючись, повернули просто на вулицю Гагаріна.
У світлі фар я ще здаля побачив людей, які поралися біля плоту, і трактор, що буксував у провулку, і вози, на котрі потерпілі вантажили своє мокре майно. І все було так, як я його залишив. Я мимохіть здивувався — невже так мало часу минуло. А мені здалося — ціла вічність.
«Бобик» полковника під’їхав до людей і спинився. Спинилися й ми за ним.
Полковник і офіцери вилізли з машини. Наш старший лейтенант Пайчадзе теж скочив на землю і підбіг до них. І враз де й узялися біля них і голова Іван Іванович Шапка, і секретар сільради Халабуда, і директор школи Микола Павлович, і зооіехнік Іван Свиридович — коротше, все наше сільське начальство. Вони оточили офіцерів і всі разом збуджено заговорили, розмахуючи руками. Слів не було чути, бо в машинах гуркотіли невимкнені мотори.
А я весь напружився, зіщуливсь і завмер. Я думав про одне — аби тільки мене не висадили зараз з машини, тільки б дозволили залишитися. «Ну, будь ласка, ну, що вам — шкода, ну, забудьте про мене, ну, не чіпайте, будь ласка, ну…» — причитував я сам собі. І боявся підвести очі, щоб не зустрітися поглядом із старшим лейтенантом, чи з водієм, чи з солдатами (їх було всього п’ятеро на машині). Вчепившись у мокрий холодний поручень, я напружено дивився вперед, на полковника, оточеного людьми. І чекав, відчуваючи чомусь, що головне залежить від нього. Він уже щось упевнено говорив офіцерам, показуючи рукою то в один, то в другий бік, — очевидно, ставив завдання.
І от люди розступилися — офіцери кинулись до машин.
Пайчадзе скочив на бронетранспортер і наказав водієві.
— В кінець вулиці, да, до крайньої хати!
Я зиркнув на Пайчадзе і похолов — зустрівся з ним поглядом. Він дивився прямо на мене. Я опустив очі. Зараз він скаже: «Злізай» — і все. Просити, вмовляти, переконувати в такий момент просто неможливо. Не до того.