Біля кущів малини, де він ховався, трава була прим’ята і лежав мокрий недокурок сигарети з фільтром. Я підняв. Сигарету було дуже мало надкурено і загашено об землю. Марка — «Столичні».
Шерлокові Холмсу або майорові Проніну одного цього недокурка і цих слідів було б досить, щоб знати все. Але я не був ні Шерлоком Холмсом, ні майором Проніним. Я міг сказати лише те, що чолов’яга — курець (раз недокурок!) і що в нього великі ноги (бо це було видно з слідів). Більше я не міг сказати нічого. Хіба тільки, що сигарети він купляв не в нашому сільмазі, бо в нашому «Столичних» не було. Може, в дідівщинському, там є, я тільки що бачив.
Але для з’ясування особи незнайомця цього було малувато.
Що ж він усе-таки тут робив? Чому ховався? Невже хотів пограбувати вчительку, а я його сполошив? Не схожий він був ні на кого з наших, зовсім не знайомий якийсь…
— Тільки ж гляди все-таки. Ганю, обережніше, — почув я біля хати голос Галини Сидорівни.
— Ой, що ви, Галино Сидорівно, що ви!.. — пискляво засокоріло у відповідь. То був голос Гребенючки.
А бодай би ти луснула! Ще треба, щоб ти мене тут побачила.
Пригнувшись, чкурнув я на стежку, до велосипеда. Загнуздав Вороного і — алюр три хрести!
От же ж тая Гребенючка! Не люблю я людей, котрі до вчителів піддобрюються, лізуть із своєю любов’ю «Галино Сидорівно, я вам те! Галино Сидорівно, я вам се! Галино Сидорівно, дорогенька! Галино Сидорівно, золотенька! Галино Сидорівно, любесенька! Ах! Ох! Ах!» Противно!
Краще вже двійки одержувати, ніж підлизуватись.
Я виїхав на вулицю і побачив у спину Гребенючку, що йшла од воріт Галини Сидорівни, у нарядному білому платтячку з синіми цяточками. Вона не йшла, а виступала навшпиньочках, як той дресирований собачка у цирку, дрібненько перебираючи ногами. Мабуть, думала, що вона дуже гарна й тендітна.
Раптом я згадав Павлушу, як він сидів сьогодні на землі коло велосипеда, похмурий, темний, як осіння ніч. І лють на Гребенючку охопила мене. Це вона винна в усьому! Вона, вона! Це через неї ми ворогами стали!
Посеред вулиці розпросторилась здоровеннецька баюра. Гребенючка якраз минала її, тулячись до тину, обережненько, щоб не забруднити плаття, ступаючи по краю баюри.
Назад вона не оберталася, мене не бачила.
Ех, розігнавсь я та прямісінько через ту баюру — ш-шуррр! Бри-иззь! Цілі гейзери бруднючоі води й грязюки линули на Гребенючку, і біле чепурненьке платтячко вмить перетворилося на брудну ганчірку, та й уся вона стала схожа на опудало городнє.
— Ой! — тільки встигла зойкнути вона, відсахнувшись.
А я пришпорив свого Вороного і, не озираючись, помчав далі. У душі моїй булькала й клекотіла радість помсти.
Ото щоб знала, щоб не розлучала друзів, не робила з них ворогів, кропива жалюча!
Я різко звернув праворуч, на нашу вулицю. Ще здалеку побачив, що Павлуша все ще сидить на землі коло свого велосипеда і крутить ключем якісь гайки.
І раптом я подумав, що зараз же Гребенючка пройде нашою вулицею. Щоб потрапити до себе додому (а куди ж вона піде в такому вигляді!), вона обов’язково повинна пройти нашою вулицею повз наші з Павлушею хати. І Павлуша її зараз побачить і…
Я натиснув на педалі і проскочив до себе у двір. Павлуша навіть голови не підняв.
Прихилив я Вороного до воріт і причаївся за тином. Ану-ну! Зараз Павлуша побачить свою красуню. Хе-хе! Це навіть добре. Може, хоч тепер розчовпає нарешті, яка вона поганюча.
Секунди чекання тяглися так довго, що я вже подумав, чи не повернулася вона назад до Галини Сидорівни скаржитися на мене і вимагати покарання. А дзуськи! Спробуй доведи! Хто бачив? Нічого не знаю. Сама забрьохалась, як льоха, а потім на когось звертає.
Я дивився крізь тин на Павлушу. Вулиці я не бачив і тому не помітив, як вона ішла. Та враз Павлуша так рвучко підхопився, що велосипед упав на землю.
— О Ганю, що таке? Де це ти? Хто це тебе так? — вигукнув він здивовано.
У мене серце забилося швидше.
Ну, зараз почнеться! Зараз вона понавішує на мене чортів, будь здоров. Тільки держись! Ну і хай! Хай докаже! Хто бачив? Нічого не знаю. Сама забрьохалась, а потім…
— Та сама винна, — весело заджерготіла Гребенючка. — Грузовик їхав, а я просто під колеса підлізла, розтелепа. От розмалював, правда? Хи-хи-хи!
— То біжи додому швидше! От іще! — гукнув Павлуша з щирим співчуттям і досадою.
А я тільки рота роззявив…
Тю! Чого це вона?.. Подумаєш, яка благородна!.. І стало мені якось кепсько, наче то не вона, а я весь у багнюці з голови до п’ят.
Гребеїіючка давно побігла додому, Павлуша повернувся до велосипеда, а я все ще стояв, скоцюрбившись біля тину, і не міг зрушити з місця.
Почав накрапати дощ.
Павлуша потяг велосипед в хату.
Пішов у хату і я… Настрій у мене був зіпсований вкрай.
…Дощ лив цілісінький день. А надвечір знявся вітер. Він, як з відра, хлюпав у вікна важкі пригорщі зливи — аж дзвеніли шибки. І шалено завивав у димарі. У таку погоду добре лежати десь у затишку й читати цікаву пригодницьку книжку. Я потягнув у батька «Замах на бродягу» Жоржа Сіменона (він мені не давав, бо вважав, що не дитяча) і, вкрившися з головою, лишивши тільки вузеньку щілину, щоб падало світло, поринув у захоплюючий світ комісара Мегре, світ загадкових убивств, страшних злочинів і таємниць.