Але снаряд не летів, і земля не розчахувалася. Тільки ставало дедалі темніше — надходив вечір. За кілька метрів уже нічого не видно. Десь близько протріскотів мотоцикл, і не розбереш — чи то в бік села, чи то в бік лісу…
Може, це старший лейтенант Пайчадзе повіз Павлушу виконувати секретне військове завдання?
Невгамовний неспокій опанував мене. Мене шалено смикало і штовхало гайнути туди, до доту, і глянути, що ж там робиться.
Але залишки гордості й благородства, що жменькою маку ледь торохтіли на самому денці спустошеної горем душі моєї, не пустили.
Чого ж це я лізтиму, заважатиму, як мене відхилили? Хай собі займаються своєю важливою справою, хай! І бракувало ще, щоб Павлуша побачив мене отут нещасненького, відкинутого, як непотріб, жалюгідного.
Ця думка підхопила мене з землі, вмить посадила на Вороного і чимдуж погнала у село. Ні, цього я б не пережив! Якби таке сталося — то хоч у прірву сторч головою.
Я навіть не поїхав вулицями, а звернув на стежку, що гадючилася поза городами та садками. Щоб і не бачив ніхто, що я з лісу їду. Не було мене там, не було! І листа не було! Нічого не було! Доведіть тепер! Доведіть! Я тільки сміятимуся. Нічого я не знаюі Ніяких Г. П. Г. Яка таємниця?! Які троє невідомих?! Три «ха-ха»! Шалено регочу!
Я проїздив стежкою поза садком нашої вчительки Галини Сидорівни і раптом помітив, що якийсь чолов’яга, пригнувшись, прокрадається у сутінках між деревами. Вгледівши мене, він враз присів, потім спритно шугонув у кущі й причаївся, ховаючись…
Тю! Хто ж то такий? Галина Сидорівна живе удвох з мамою, чоловіків у них в хаті нема. Хтось лихий! Злодій абощо. Добра людина не стала б ховатися.
Я натиснув на педалі. Через дві хати стежка виводила на вулицю. І за якусь хвилину я вже скочив з Вороного біля воріт Галини Сидорівни.
— Галино Сидорівно! Галино Сидорівно! — голосно загукав я, прочинивши хвіртку.
— Що? Хто? Хто це? — почувся збентежений голос учительки. — А, це ти… — мовила вона, вигулькнувши з-за хати. — Що таке? Що сталося?
— До вас зараз дядько Петро і дядько Микола прийдуть! — загукав я, щоб чутно було там, у саду, і прошепотів — Це я спеціально. У вас у саду злодій ховається.
— Та ти що?
— Тс! Точно! Сам тільки що бачив. Я сусідів гукну, а ви…
— Та ні, то тобі, мабуть, здалося.
— Клянусь. Я стежкою поза садом їхав, а він крадеться, а тоді як шугоне в кущі…
— Що ти кажеш! У нас же й красти нічого.
— І високий такий, метрів два.
— Ти диви! Ану ходім глянемо.
— То, може, все-таки гукнути когось? Бо здоровий, як віл. Самі не впораємося.
— Та ну! Як-небудь! Сокиру візьмемо, серпа. Стривай, я зараз, — вона заскочила в сіни і за мить винесла звідти серп, сокиру і електричний ліхтарик.
— Якби я щоразу до сусідів зверталась, їм би спокою не було. Я сама себе звикла відстоювати. Ходімо!
Вона дала мені серпа, сама взяла сокиру, засвітила ліхтарика і сміливо рушила вперед. Вона була відчайдушна й рішуча, наша Галина Сидорівна. І я мимохіть замилувався нею.
— Ану, хто тут лазить по чужих садках?! — дзвінко промовила вона, круглою плямкою світла обмацуючи дерева.
— Отам у кущах, — відказав я.
Промінь висвітлив кущі. Там не було нікого.
Ми пройшли весь садок. Але нічого не побачили. Видно, той чолов’яга, почувши моє «до вас дядько Петро і дядько Микола», одразу дременув.
— От бачиш — нема, — весело сказала Галина Сидорів на. — Це тобі здалося. Мені в темряві завжди здається, що у саду хтось стоїть за деревом.
— Та бачив, ну, слово честі, бачив! — Мені було досадно, що вчителька не вірить.
— Ну, може, може, — заспокоїла вона мене. — Виходить, утік. Мабуть, хтось проходив та яблучка захотілося… Добре, що матері нема, пішла до тітки. Перелякалася б до смерті. Ну, спасибі тобі, захиснику мій.
Вона скуйовдила мені волосся і ніжно провела рукою по щоці. Від її руки війнуло звабливими тонкими пахощами якихось парфумів. І було приємно відчувати дотик її руки і чогось соромно від цієї приємності.
— Слухай, а як там Павлуша? Ви вже помирилися? Вся приємність одразу зникла.
— Не знаю, — буркнув я. — Ну, я піду. До побачення.
— До побачення. Шкода. Так добре ви дружили… Я нічого не відказав. Мовчки вийшов з двору, сів на велосипед і поїхав.
І так мені було темно на душі, темніше за глупу ніч. Павлуша, може, в цей час уже виконав важливе секретне завдання, і генерал або полковник потискує йому руку, виносячи подяку від командування. А я… Навіть Галина Сидорівна не повірила мені, що я бачив того чолов’ягу в її саду, вирішила, що мені привиділося, і дякувала просто так, для годиться, із ввічливості. Я ж бачив. І по голосу чув. Голос у неї був якиись не такий, якийсь роблений, наче вона жартувала з мене… Ну і хай! Хай її обкрадають, раз так.
І така мене байдужість охопила до всього па світі, що репни зараз земля, як стиглий кавун, і розлетися на шмаття — я б і оком не моргнув.