— Ану тебе з твоїми розмовами! Найшов про що балакати — про смерть! Тьху! Замовкни! — обурено замахав руками на нього Карафолька. Стьопа Карафолька, незважаючи на те, що вважався серед нас найосвіченішим і найрозумнішим, бо був перший відмінник у класі, не терпів, просто не виносив розмов про смерть. Одразу починав тюкати, тьхукати і махати руками. Він дуже любив своє життя і здоров’я. Навіть коли він чхав, то завжди сам собі казав тихенько: «Будь здоров, Степане!» І розмови про смерть, мабуть, вважав небезпечними для себе — наче той, хто говорить, тим самим може наврочити й напсувати його дорогоцінному життю і майбутньому довголіттю.

Проте Антончик на Карафольчині прокльони особливої уваги не звернув.

— Ні, от серйозно, — сказав він. — От коли за законами фізики ніщо не щезає, то чому не можуть думки, розум, почуття… ну, оте, що називають душею… чому не може вого перейти у форму привида? Після смерті тіла. Га? Хіба це не науково? Хіба це суперечить науці? Га?

Всі пороззявляли роти і перезирнулися.

— Я читав, що у Англії є офіційно зареєстровані привиди, — вів далі Антончик. — Точно. Сам у журналі читав. «За рубежом». У самісінькому Лондоні. І в інших містах. Живуть у старовинних замках і регулярно з’являються. От як це пояснить? Га?

— Так то ж… то ж при капіталізмі, — заперечив Коля Кагарлицький. — У них і бог єсть. Теж офіційно. Так що з того!

— А от легенда про Горбушину могилу, — не здавався Антончик. — Живе ж вона в нас у народі. Скільки вже років… Років триста, не менше. І кажуть же, що бачили люди, і не раз…

І тут мені стрельнуло!

О!

— Хлопці! Ідея! — сказав я. — Чим отак язиками ляпати, пропоную перевірити легенду про Горбушипу могилу. На власні очі пересвідчитися, правду чи неправду балакають. Піти вночі в п’ятницю й перевірити.

Хлопці знову пороззявляли роти й перезирнулися. Ту легенду про Горбушину могилу кожен знав змалечку.

РОЗДІЛ III
Легенда про Горбушину могилу

То була страшна легенда. Начебто давно-давно, ще за козаччини, повертаючись із турецького походу, стояли біля нашого села у долині кошем запорожці. Сотня сотника Горбуші. І сталася тоді дивна річ. Несподівано щез уночі мішок золотих дукатів, уся казна козача, всі скарби, всі трофеї, з важкого походу везені. Скарбником у запорожців був старий козарлюга Богдан Захарко. Сотник Горбуша звинуватив його у крадіжці. Хоч як клявся старий Захарко, хоч як божився, присягався всім святим на світі, що не винен, але довести нічого не зміг. І наказав сотник Горбуша скарати Захарка на горло. Зітнули старому скарбникові сиву козацьку голову. І тут-таки й поховали. Рушила сотня далі на Запорожжя.

Минув час, сотник Горбуша повернувся у ці місця і купив цю землю, заклав маєток, збудував палац і став жити на всю губу. І грошей у нього було — як гною. Він пускав їх на вітер, щодня бенкетуючи, п’ючи й гуляючи з місцевим панством. Бо то ж він сам викрав тоді той скарб запорозький і закопав серед темної ночі у долині під вербою…

Та не принесли щастя сотнику Горбуші крадені козацькі дукати Не минулося йому злодіяння. Темними горобиними ночами став з’являтися йому привид безневинно страченого скарбника Захарка. У довгій білій сорочині, без голови, підходив він до Горбушиного ліжка і схилявся, простягав руки, чи то погрожуючи, чи то благаючи про щось. І такий сірашний був той безголовий привид, що Горбуша схоплювався з ліжка і біг світ за очі, аж поки не падав знесилений. На ранок його знаходили десь далеко в степу подряпаного, закривавленого, ледь живого.

І наказав Горбуша розкопати Захаркову могилу, спалити прах, а попіл вистрілити з гармати, щоб розвіявся по вітру. Сподівався, що те врятує його від жахливих нічних видінь, оджене дух Захарка. Почали розкопувати могилу.

Розкопали — голова Захаркова є, а тіла нема. Пополотнів сотник Горбуша, аж сіпатися почав. «Копайте! — кричить — Копайте, поки не знайдете!»

Сім днів і сім ночей безперестанку копали джури. Викопали величезне ямище метрів стр завширшки, метрів двісті завдовжки Але тіла старого скарбника так і не знайшли. А на сьому ніч на дні ями раптом роззявилося, зануртувало джерело, виповнилась яма водоіо і утворилось озеро, яке так і зветься — Захаркове.

Ще дужче спохмурнів, здичавів після того согник Горбуша, ще більше пив, заливаючи мед-вином жах у своєму серді. Та однак темними горобиними ночами з’являвся йому безголовий привид скарбника і простягав руки. І Горбуша зривався й біг світ за очі. І от одного разу після такої ночі джури знайшли його на березі Захаркового озера під вербою, де колись закопав він крадений скарб, мертвого і… без голови. Пізнали його тільки по сорочці та по шраму на плечі від турецької шаблі. А голову, як не шукали, ніде знайти не могли. Так його без голови й поховали. І збудували над його могилою каплицю. А невдовзі сам собою спалахнув маєток сотника Горбуші і згорів дотла. І оскільки був Горбуша нежонатий і ніяких родичів не мав, земля його одійшла в казну. І лишилася від Горбуші тільки ота каплиця на сільжькому цвинтарі. Вона самотньо стояла серед порослих травою могил — старезна, замшіла цегляна каплиця з повибиданими ще років, мабуть, двісті тому вузесенькими вікнами, з напівпрочиненими іржаво-залізними дверима, яких уже ні зачинити, ні розчинити, бо на півметра вросли в землю… І як тільки починає сутеніти, біля каплиці вже не побачиш живої душі. Люди обходили її десятою дорогою, бо казали, що те місце нечисте. Начебто щоп’ятниці (бо саме у п’ятницю був страчений Захарко) рівно опівночі з’являвся біля каплиці білий привид без голови. То приходив до Горбуші старий скарбник нагадати про себе. І з-під землі чувся стогін і приглушений крик жаху. Горбуша і в могилі не знав спокою, мучився, спокутував свій гріх.