Як же це сталося… Мабуть, доведеться все по порядку. Якось на великій перерві Павлуша мені раптом каже:
— А давай запишемося в гурток малювання.
— Нащо? — питаю я здивовано.
— Як — «нащо»? Малювати будемо. Цікаво ж.
— Може, — кажу, — й цікаво. Хто вміє. А нам чого?
— Ти ж збирався колись стати художником.
— Ну й що!
Дійсно, був момент, коли мені на хвилиночку забандюрилося бути художником. Давно, ще в першому класі. Коли на уроці малювання вчитель Анатолій Дмитрович похвалив мене при всіх за те, як я намалював курочку Рябу. Але то було випадково. Та курочка Ряба лишилася першим і останнім моїм шедевром у мистецтві пензля. Більше вчитель малювання мене ніколи не хвалив, і через кілька днів ч вже мріяв бути директором кондитерської фабрики. До речі, саме тоді з’ясувалося, що я дальтонік, тобто не розрізняю зеленого і червоного кольорів, плутаю їх. Відтоді всі дуже люблять дивуватися з цього. Навіть моя мати. Покажуть щось і питають: «Скажи, якого це кольору?» І коли я невірно кажу, сплескують у долоні: «Ти диви!.. Ти справді не бачиш чи придурюєшся?»
Спершу це мене дратувало, та потім звик. Але яким же художником я міг бути, не розрізняючи кольорів! Це однаково, що німий співак. І Павлуша, наче нічого не знає, таке мені каже. От же ж, чесне слово!.. Я зміряв його поглядом і спитав глузливо:
— А ти що — відчув у собі талант?
— При чому тут талант?.. Але чого не спробувати… — Павлуша одвернувся й почервонів. — Кажуть, що в мене щось…виходить…
— Ах, кажуть!.. Ха-ха-ха! Я знаю, хто це каже. Вона. Ще б пак! Авжеж це вона.
Коли б ви бачили, що то за тюлька. Що він у ній знайшов — ніяк не збагну. Як її нема — хлопець як хлопець. А варто їй з’явитися — враз міняється просто на очах. Починає крутитися, на місці не всидить. Сміється неприродним дурникуватим сміхом, кричить, усіх перебиває, нікому слова не дає сказати. І говорити починає так, ніби в нього вареник у роті — здушеним горловим басом. Мабуть, йому вдається, що він дуже дорослий, мужній і принадний… Гидко дивитися! І через те, що з ним таке робиться, я її ще більше не терплю.
І, звичайно, це вона його накрутила з тим малюванням. Гребенючка! А хто ж! Бо вона ходить у художній гурток. Навіть староста гуртка. І вважає себе великим скульптором. Виліпила з пластиліну дві якихось фігурки і думає, ніби вже бога за бороду вхопила. А коли була виставка робіт гуртківців, глядачі просто сміялися і, дивлячись на Гребенюччиного козака на коні, глузливо питали: «А хто то на собаці їде? Га?» (Це, до речі, я питав, але так воно й було — викапаний собака, а не кінь).
Павлуша на уроці писав їй записочку і, мабуть, щось там таке підмалював, бо я сам чув, як вона йому сказала: «А ти знаєш, у тебе виходить. Ти відчуваєш форму і добре передаєш рух». Ич, розумниця яка! Нахапалася від Анатолія Дмитровича слів і хизується. А Павлуша рота роззявив, вуха розвішав і вірить. А вона бачить, що він лопух і грається ним, як кицька мишею. І тягне його в той гурток, бо, мабуть, хоче, щоб він її портрети малював, як Анатолій Дмитрович.
Учитель малювання Анатолій Дмитрович був без пам’яті закоханий у нашу Галину Сидорівну. І весь час малював її портрети. Всі стіни у нього в хаті були завішані портретами Галини Сидорівни. Завдяки цим портретам усе село знало про нещасливе кохання Анатолія Дмитровича. От і Гребенючка хоче, щоб Павлуша…
Я збирався йому все це розтлумачити і вже почав: «Ти гадаєш, що в тебе є талант…» — як тут, мов з-під землі, вигулькнула раптом Гребенючка.
— Не слухай його, Павлушо! — закричала вона. — Він просто заздрить тобі. От у нього дійсно ніяких здібностей нема. Йому тільки різні фуліганські вибрики в голові. Він тільки й знає… А в тебе здібності… А він фуліган і на тебе погано впливає…
Тут я їі перебив і сказав:
— От я тобі зараз дам по портрету, як будеш!..
А вона:
— Від тебе тільки цього й можна чекати. Фуліган!
— Мовчи! — сказав я, замахнувшись, щоб дати їй ляща, І тут Павлуша схопив мене за руку:
— Не чіпай!
— Що значить — не чіпай? Вона буде мені таке говорити, а я…
— Говори й ти їй. Вона ж тебе не б’є.
— Спробувала б вона мене вдарити, я б її… я б з неї шашлик ізробив! Хе! Щоб якась мавпа мене вдарила! Хе!
— Вона не мавпа, а людина! — басом сказав Павлуша.
— Ах, так! — скипів я. — То цілуйся з нею. Тьху! — Я вирвав свою руку, повернувся і пішов геть. І ще чув, як вона сказала:
— От і добре! Досить тобі під його дудку танцювати!
Що він на це відповів, я вже не чув.
РОЗДІЛ II
Шукаю напарника. Геніальна теорія Антончика Мацісвського. У мене виникає ідея
Спершу я навіть не дуже переживав. «А, нічого, — думалося мені, — завтра помиримось».
Ми не раз, бувало, сварилися з Павлушею, але через день, найбільше два хтось із нас перший заговорював, і сварка вмить забувалася. Як правило, заговорював той, хто був більше винен у сварці. Я вважав, що на цей раз більше винен він. А що! По-перше, знає ж, що я дальтонік, і лізе з своїм малюванням. По-друге, підняв на товариша руку. Ще трохи і вдарив би. За що, питається? «Нас на бабу променял», як ото співається у популярній пісні про Стеньку Разіна. Та то ж хоч княжна була персидська, а це казна-що.