— Але, мабуть, уже на тому тижні доведеться, — з надією сказав Антончик. — Бо сьогодні ж саме п’ятниця, а ми не встигнемо і вкрасти, і все інше. Га?
— Сьогодні, — твердо сказав я. — От просто зараз і підемо.
— Та чого так поспішати? Це ж така операція. Треба все обдумать, розрахувати.
— Що там розраховувати? Піти вкрасти, і все. Гайда!
Я просто так сказав, не задумуючись. А вийшло, наче наперед усе знав, як у воду дивився. Антончику навіть на шухері стояти не довелось.
Бардадимове вікно було відчинене, на стіні біля вікна висів апарат, і в хаті й біля хати нікого не було. Простягай руку й бери. Я так і зробив. І ми з Антончиком городами дременули до річки.
— От здорово! От, їй-богу! От, чесне слово! — аж захлинався Антончик. — Ніхто б з хлопців не наважився, а ми… Та що хлопці, ніхто б у всьому селі. Ніхто б взагалі у світі… А ми… В Бардадима! Скажи! От же ж… Правда? От!..
Антончика розпирало від гордості.
І тут біля річки ми несподівано побачили Павлушу.
Він сидів на березі, тримав на коліні довгасту дикточку і щось мазюкав на ній пензлем.
Вгледівши його, Антончик зиркнув на мне і вищирився:
— Ги! Художник!
Він знав, що ми посварились, і хотів зробити мені приємне — старався з усіх сил: кричав, кривлявся і пританцьовував. Антончик сам дружив раніше із Павлушею, але після того, як він кинув Павлушу у скручний час на баштані, коли ми грали у фараона, той перестав з ним дружити. І тепер Антончик мстиво глузував з Павлуші. Це було негарно, неблагородно, і не варто було б підтримувати його. Але я підтримав. І теж злорадо зареготав. Я, може, и не став би реготати, якби не ота дикточка. Я зразу побачив, що то таке. То була кришка од посилки. На зворотному її боці чорним олівцем була написана адреса:
село Васюківка,
вул. Гагаріна, 7,
Гребенюк С. І.
У мене серце тенькнуло, як я те побачив. Ну — все! Ех ти! На Гребенюччинш дикточці малюєш! На сімейній, сказати б дикточці. Від посилки, яку їм прислала якась їхня тьотя Мотя. Скоро ти її спідницю носитимеш! Так на ж тобі:
— Га-га-га га-га!
Він подивився на мене довгим сумним поглядом, і стільки в тому погляді було докору й гіркоти, що мені аж…
І нічого мені не аж! Можеш собі дивитися скільки влізе! І можеш собі малювати на Гребенюччиних дикточках скільки хочеш. І можеш взагалі. Але скоро ти узнаєш…
Я міцніше притиснув під сорочкою Бардадимів «Київ». Скоро…
— Ти тут, художнику, фарби переводиш, а ми…
— Цить! — роздратовано перебив я його. — Ходімо швидше.
— Да-да, приготуватися ж треба. Така операція! — багатозначно, змовницьки підморгнув Антончик. — і не мені, а Павлуші. От тріпло! А втім, хай посвербить Іуді. Він же цікавий страх, я його знаю.
З кам’яним обличчям я пройшов повз нього, навіть не подивившись на його дикточку, хоч мені дуже кортіло глянути що він там намазюкав. Проте на якусь митюлечку я таки’кинув косяка і встиг помітити, що він малював кущ і трошечки води біля нього. Найшов що малювати! Хоч би вже вербу малював, з якої ми у річку стрибали. Хоч історична верба. Я на ній рекорда поставив — з самісінького вершечка у воду стрибонув. Ніхто ще цього рекорда не перевершив. А то — кущ… Хоча… Може, під тим кущем Гребенючка колись сиділа. Дульцінея! Ну й гори ти разом з нею!
Я був збуджений, і в моєму серці ще не було страху перед тим, що буде мені за крадіжку. Цей страх з’явився лише тоді, коли, забравшися у кущі, ми з Антончиком почали розглядати апарат. То таки була машина будь здоров! Я хоч і мало тямив у фотоапараті, збагнув це з першого погляду. Антончик розумівся на апаратах більше за мене. В нього була учнівська «Смена», він робив нею паршивенькі знімки і вважав себе великим спеціалістом. Він забрав у мене апарат, почав крутити його на всі боки і, наче мене й не було тут, захоплено бубнів сам собі під ніс:
— Класний апарат… Автоматична експозиція… Оптика… Ах, яка оптика! Затвор дуже зручний. Такий плавний спуск!
Він раз у раз прикладав апарат до ока і наводив його то на мене, то крізь кущ кудись удалину. І весь час захоплено ахав.
Мені стало противно. Я крав, рискував, мені, може, Бардадим руки й ноги повисмикує, а він тут ахає, розпоряджається і ще й привид знімати, може, збирається. І виходить, що він герой, а я десь ізбоку. Нащо воно мені тоді все треба.
Ні!
— Оддай сюди! Знімати буду я! Ти мені все покажеш, як треба робить, а зніматиму я. Давай!
Антончик неохоче простягнув мені апарат.
— На! Тільки так зразу ти не навчишся, це треба місяців кілька…
— Може, кілька років? — уїдливо спитав я. — Розумник який! Сам же казав, що тут усе автоматичне, тільки наводь і клацай.
— Та треба ж знать, як будувати кадр, як вибирати освітлення і ще багато чого.
— Ага… будувати кадр! Нам не на фотовиставку. Аби в тому кадрі був привид… І взагалі — не дратуй мене, бо…
Антончик одразу присмирнів і почав показувати мені, де що крутити, натискати і як наводити. Я досить швидко це засвоїв. І для практики зняв пейзаж річки, Антончика, корову на березі і великим планом свою брудну порепану ногу. Більше знімати не став, бо лишилося всього десять кадрів. Проте цього мало вистачить, бо навряд чи привид стане довго позувати перед нами, добре, якщо пощастить клацнути хоч один раз.