А все-таки китайська культура є справдешня культура, ще й до того давня й самостійна, і стоїть вона взагалі не низько, розповсюднилась з Китаю в Корею, Японію та в східню Індію, в Аннам, Сіям. При більшій знайомости з європейською культурою вона тільки сповнить свої пропусти та проріхи і швидко порушиться вперед, як порушилась вперед Японія, де минувшого року вже видавалось 2000 газет та журнальців, тоді як в Росії їх видавалось торік усього-на-всього 800, тільки вдвоє більше, як в маленькій Бельгії та Голляндії, де їх вийшло по 400 за рік! Ми не примічаємо вільного руху мислі в Китаї, потягу до свободи політичної, розумової, але треба зауважити, що суспільне життя в Китаї під впливом релігії та такої вільної й сміливої морально-соціяльної філософії, як філософія Мен-цзи, склалося примітивно, але так ориґінально, що при великій ніби урядовій деспотії й абсолютному монархізмі в Китаї тут же рядочком йде в школах та суспільному житті філософія трохи не радикальна. "Ніде нема такої гуманности, як в Китаї, – каже д. Васильєв, – ніде в самих демократичних державах не піднімається так різко й безкарно голос правди; ніде нижчі не користуються такою свободою брати частку в розмовах та ділах вищого. Нижчий є все-таки член сім’ї. Слуга не має права виказувати, доносити на свого хазяїна, хазяїн відповідає за слугу, як за жінку й за сина".10 Се тим, що в моралі і в школі з давньої давнини положені в засновку вільні погляди. В Китаї життя сковане церемоніями, але як полічити й наші усі церемонії і при службі Божій, і усякі придворні церемонії, то й сих вийде може 3000, коли не більше, а поклони в Китаї – то не знак приниження особости, а проста національна традиція і правила звичайности. Форма державности в Китаї виробилась з давніх-давен як абсолютно монархічна, але вона має сутінок патріярхально-фамільний. Богдихан вважається як батько народу: він видає свої укази як батьківські навчання на взірець нашого "Поученія Владимира Мономаха" своїм дітям. Мораль Конфуція та Мен-цзи обов’язкова і для народу, і для уряду, і для самого богдихана. Імператор Тай-цзун (жив від 627 до 649 р. після Христ. Р.) написав книгу "Правила для державця" для свого наслідника. Так само імператор теперішньої династії Кан-сі написав 16 правил для богдихана. Всім повітовим начальникам приказано 1-го і 15-го числа кожного місяця читати й розтолковувати сей утвір для народу. В Китаї і справді усе оригінально! В Китаї деспотизм впомірнюється на свій спосіб наче конституцією: себто традицією майже релігійною та поглядами, винесеними з школи й катехизиса "Да сьо", поглядами, захищаючими право особости і впомірнюючими урядовий деспотизм. І не дивно, що в Китаї при настановленні губернатором якого-небудь урядника з недоброю репутацією городяни мають право вийти такому губернаторові назустріч за місто при його в’їзді і не прийняти його до себе, і не пустити на місце. Відповідальности й кари за се нема ніякої, бо так вчить ще в школі давня традиція, ще й офіціяльна книга моралі Мен-цзи. І справді, в Китаї ориґінальна і вповні самостійна культура!

Женщина в Китаї не замкнута в гарем, не закриває виду чадрою, як поводиться в магометан. Як бачимо з виписаного нами змісту одного роману, женщина в Китаї має волю, а часом і надто багато вольности, як і європейська женщина. Сім’я в Китаї склалася знов по-своєму, на свій лад. В Китаї пануюча форма сім’ї – одножіноцтво, але коли жінка буває стара або слабовита, то чоловік ще за її животя, за її дозволом, має право взяти другу жінку і діти від неї вважаються як законні. Жінка й діти не раби чоловіка, але буває, що батько через велику бідність продає своїх дітей. Звичай і норови в Китаї знов інші, як в Європі, тут усе шиворіт-на-виворіт, все самостійно й оригінально. Кожному чоловікові дається троє йменнів: як він родиться, як жениться і як помирає. Кари закону страшні й жорстокі, як в нас були в середні віки, і разом з тим переступник має право найняти якого убогого й сім’янистого чоловіка, щоб йому стяли сокирою голову замість переступника. В великому горі китайці самі собі розпорюють животи або виносять ліжко на майдан, лягають на нього, а родичі закидають йому петлю на шию і з двох боків цуприкують за кінці вірьовки, доки задушать його. Закону Мойсейового про вживання м’яса животин чистих з нероздвоєними копитами й ремиґаючими в Китаї й слихом не слихати. Там їдять і конятину, й собачину, й кошачину, їдять пацюків (щурів) і черепах, і гадюк, і морських черв’яків, і усяку всячину. Обід починають з десерту, з фруктів, з конфектів, суп варять з м’яса й риби, перетертих і змішаних докупи. За запроханий обід гості оддаровують воли, корови, коні, вівці, а зубожілі панки сим часто користуються, щоб поправити свої ресурси. Словом сказати, як співають у наших піснях: "Усе тута не по-нашому, усе тута та по-вашому".

"Не по-нашому", не так, як в Росії, становить себе китайський праворяд і до інших національностей, котрих в Китаї, окрім маньчжурів, набереться коло границі Тібета до 12 мільйонів. Закони й імператорські прикази офіціяльно переложують на маньчжурський язик. Про національну нетерплячість в Китаї нічого не чути. На маньчжурський язик, по приказу праворяду, переложені буддійські книги.

Оттаку культуру ми взнаємо за ориґінальну, самостійну й самобутню. Чи має хоч трошечки такого характеру ориґінальности й самостійности великоруський ніби історичний культурний тип, про котрий так люблять говорити великоруські письменники і сам д. Пипін? Чи висотав він сам з себе, з своєї расової натури усю скількість та прикметність сутніх складових елементів кожного звісного в історії національного культурного типу? Ми думаємо, що ні. Та се діло ясно видно кожному чоловікові, хоч трохи просвіченому, хоч трохи тямущому в науці, – окрім хіба самих великоруських давніших слов’янофілів та їх теперішніх наслідувачів консерваторів.

1. В китайців п’ять, а не чотири стихії: вода, повітря, огонь, земля й дерево та метал.

2. "Постепенное развитие древн. филос. учений й языч. верований" Ор. Новицкого. 1. ст. 83.

3. "Всеобщая история литературы" під ред. Корша. Вип 3., С. 463-470.

4. "Всеобщ. истор. литер." п[ід] ред. Корша. Вип. 4., С. 500.

5. "Постепенное развитие философ. учен [ий]" Ор. Новицкого. Ч. 1. 2-ге вид., С. 227.

6. "История всеобщ. лит." п[ід] ред. Корша. Вип. 4, С. 499.

7. "Всеобщ. история литер." Під ред. В. Корша. Вип. 4. С. 520-530.

8. "Всеобщ. история литер." Під ред. В. Корша. Вип. 4. С. 506.

9. "Всеобщ. истор. литер." Під ред. В. Корша. Вип. 3. С. 426.

10. "Всеобщ. истор. литер." Під ред. В. Корша. Вип. 4. С. 499.