"Тепер, – каже Мен-цзи, – правителі люблять вбивати народ, а тимчасом народ всього дорожче, після нього стоять духи землі (ше-цзі), а вже аж потім цар…" Таким самим різким тоном Мен-цзи говорить і про уділових князів та й самих царів. "Дорогоцінностей в царя три: земля, народ і правопорядок. Є податі полотном та шовком, є подать хлібом, є подать натуральною повинністю. Цар, вимагаючи одну, відкладає дві другі; коли ж він вимагає дві разом, то будуть пропащі від голоду, а разом при всіх трьох батько розлучається з сином. Народ дорожче від усього… Добре правування не так принаджує народ, як добра просвіта… Добрий праворяд наводить на народ тільки страх, а добру просвіту народ любить… Тепер усі правителі люблять вбивати народ… Древні царі, помиляючись, поправлялись, – теперішні уперто стоять в своїх помилках… та ще й вигадують для себе оправдання!"
Раз Мен-цзи сказав Сюань-вану (цареві): "Якби хто-небудь з урядників, доручивши свою жінку й дітей другому, поїхав вандрувати, а вернувшись, знайшов їх голодними й холодними, – що їм робити?" Цар відказав: "Покинути!" – Коли начальник урядників не справиться з ними, – що їм робити?" Прогнати (начальника)! "А коли буває в царстві не впорядковано?" Цар глянув направо й наліво і завів розмову про щось інше…
Сюань-гун раз питав Мен-цзи про те, який повинен бути перший міністер. Мен-цзи питає: "Ти про якого міністра питаєш? Про того, що веде свій рід від твоїх значних родичів, чи від сторонньої побічної фамілії? Коли цар через міру провиниться, то родич міністр його всовіщує, а коли цар не слухає неодноразних вговорювань, то скидає його з престола… Як міністр – не родич, то сам оступається. Коли цар вважає на своїх вельмож, як на свої руки та ноги, то й вельможі будуть вважати на нього, як на своє черево та серце; а коли він буде вважати на них, як на собак та коней, як на ґрунт та траву, – то й вельможі будуть вважати на нього, як на розбійника".
Так говорить Мен-цзи, той самий, що говорить в другому місці своєї книги: "Без царя та батька значиться бути птицею та звіром".
Таким різким тоном Мен-цзи говорить і про бюрократів та урядників: "Тепер ті служащі в царя, котрі говорять, що вони розширять царство свого царя і сповнять скарб, вважаються довірними міністрами, а в давню давнину їх звали народними розбишаками… Ті, котрі говорять, що вони можуть добути спільників свому цареві для виграння побід, тепер вважаються чесними міністрами, а в давнину їх звали народними розбійниками… Той, хто каже: я здатний розставити військо, здатний воювати, – той найбільший переступник; коли цар любить гуманність – то не може мати ворогів в світі".
Мен-цзи дуже поважає чин вченого мужа й ставить його трохи не врівні з царем: "Му-гун (богдихан) часто бачився з Цзи-си (вченим), але обидився, як той спитав його, чи можливе приятельство царя з своїм підданим? Цзи-си, каже Мен-цзи, мав право завдати таке питання: "По чину ти – цар, а я – підданий; як же мені осмілитись дружитися з царем? По достойности ж ти повинен служити мені; як же ти можеш дружитись зі мною?..7
Як бачимо, сей мораліст-філософ наговорив у своїй книзі багато такого, чого не тільки цензура в Росії, але й деінде ніяк не пустила б у світ, а самого автора заслала б туди, де козам роги правлять. В Китаї, в сьому ніби страшенно консервативному царстві, вийшло зовсім інакше. Книга Мен-цзи заведена в китайські школи, як шкільна книжка, нарівні з Конфуцієвою книгою чи катехизисом "Да-сьо", котрий є частина книги моралі "Лі-цзі", припущена як предмет на іспитах на диплом вченої степені. Богдихан Шень-цзун дав Мен-цзи доживотній титул князя Цзоу, а потім пошанували його в храмі Конфуція нарівні з святими Янь-цзи, а за Вень-цзуна його признали рівним з самим Конфуцієм, себто канонізували його, як святого. І справді китайська культура дуже вже ориґінальна!
Ся книга Мен-цзи заведена в школи і разом з Кон-фуцієвим катехизисом перша дається в руки школярам, як офіціяльно визнана; але се в Китаї не дивна річ, бо конфуціянство ще поперед Мен-цзи взяло на себе завдання: морально виховувати народ і навіть самого богдихана і увесь праворяд, так як богдихан і його урядники повинні ж мати й знати свої обов’язки. В Конфуцієвому катехизисі ми знаходимо таке місце: "Починаючи від імператора і до простої людини усі повинні в просвітности собі прокладати ґрунт. Коли цар шанує старих людей, то й народ підвищиться до шанування батьків та матерей… Того, чого не любиш, щоб тобі робили вищі, сам того не роби нижчим. Тільки чоловіколюбний цар може й має право засилати людей на вигнання".8
Само по собі, що Мен-цзи тільки багато різкішим і виразнішим тоном висловив тенденції Конфуція. Одначе знайшовся один богдихан, котрий спротивився філософії Мен-цзи. То був Хун-ву, що вийшов з монастирських послушників. Познайомившись з книгою Мен-цзи вже тоді, як сів на престолі, він збурився, розгнівався і звелів викинути її з шкіл. Але всі вчені спротивились такій обиді своєму вчителеві, котрого вони шанували, як святого. Почалися протести, трохи не бунти. Вчені полізли в дворець богдихана. Розлютований імператор, не хотівший нічого слухати, звелів дворовій сторожі стріляти на кожного, хто тільки прийде з протестом. Але й се не налякало вчених; були навіть впавші жертви. В кінці всього приїхав сам міністр до дворової брами з протестом і привіз собі готову домовину, щоб лягти в неї, як його сторожа вб’є. Хун-ву мусів взяти назад свій приказ про виняток з шкільного курсу книги Мен-цзи.