Як бачимо, Конфуцій, як і всі китайські теософи і вчені, поминув розвиток самого розуму як психічної сили, як правдиве джерело розвитку науки й широкої критики, чого не поминули давні грецькі філософи – Сократ, Платон, Арістотель. Конфуцій звів розумовий розвиток на волю, на моральне завершенство та поліпшення моралі. Яке ж се завершенство розуму в моралі, в діяльности? Таке, що збурені духові страсті чоловіка повинні підгорнутись, піддатись під світоносний елемент розуму і покоритись йому так, щоб в душі вийшла повна гармонія, середина. Перевага розуму над страстями, вдержування їх в потрібних границях посередині і буде придбанням морального завершенства й святости.

Сю моральну середину чи гармонію чоловік через свій розум повинен утворити і в сім’ї, і в суспільности, і в державі. В сім’ї діти повинні покорятись батькові, жінка – чоловікові, менші брати – старшим. В державі піддані повинні покорятись імператорові, як синові Неба, нижчі урядники – вищим, слуги – хазяїнам. Зате ж імператор повинен бути добрим батьком для підданих. В суспільстві "кожний повинен любити ближнього, як самого себе, і не чинити другим того, чого кожний не бажає, щоб йому чинили другі".

Як бачимо, розумовий розвиток в китайців повернуто на одну мораль. В поліпшенні морального розвитку не показано вищого ідеалу, а скрізь бачимо середину, гармонію, спокій, помірність, скрізь примітна якась механічна, ніби обрядова, більше життьова моральність. За добре життя, за моральність вища душа чоловіка (в чоловіка дві душі, по вченню Конфуція) по смерти стає генієм чи духом вищим (шень) і переходить на небо до вищих духів, а нижча душа прилучається до духів земних. Щоб зміцнити й упорядкувати сю моральну систему в житті суспільности, Конфуцій звів мораль на обрядність, закував її в нерушимі форми, як воно діялось і в інших народів, – в давніх євреїв, у Візантійському періоді, – він видав "Книгу церемоній", звісних 3000 китайських церемоній та обрядів та 300 усяких правил та поклонів, в котрій обформовані усі відносини в сім’ї: чоловіка до жінки, жінки до чоловіка, батька до дітей, дітей до батька, в державі імператора до підданих, урядників нижчих до урядників вищих, прикажчиків до купців, слуг до хазяїнів; показана уся релігійна обрядовість: які жертви приносити духам і як їх приносити, обряди вінчання, похорону, приймання гостей, входу до двору богдихана, форма одежі… Ся "Книга церемоній" сталася своїм візантизмом для Китаю, закувавши його на цілі віки в форми обрядової моралі, і не знайшлася й не утворилася така розумова філософія, щоб породила такі сміливі критичні погляди, котрі мали б силу розбити ті формальні пута в Китаї. Китайська культура так і закоцініла в тих формах, хоч вона по своїх основах була спочатку дуже погоджаюча для широкого розвитку культури.

Як бачимо, китайська культура заснувалсь на політеїзмі. Релігія Китаю – се натуралізм, боготворіння натури, але натури абстрактованої, обзагальняної, зведеної в один загал Неба, як найвищої божої сили, як бога. Може, недостача творчої фантазії в китайців не дала їм змоги й сили розділити нарізно сили натури, пообличчувати їх в пишні антропоморфічні образи, такі як образи грецьких Дів, Гер, Афродіт і інших, які утворила багата й розкішна фантазія давніх греків. Генії і духи Неба та землі в китайців не мають ніякого обличчя, неоформовані, необличчені, невидимі й нечуйні, як невидима жизньова сила натури. Але все-таки сей натуралістичний політеїзм чи натуральна релігія була дуже погоджаюча для китайської культури.

В Китаї з давніх-давен релігія не взяла переваги над світським елементом. Релігія в Китаї так, сказати б, нечуйна й невидима, як і китайський геній та духи; вона не грала великої ролі в формуванні їх культури, в їх житті, не задавила світського елементу, життьового, природного, і давала йому простір для розвитку. Релігія тут неначе сама була поглинута світським життьовим елементом. В Китаї навіть ніколи не було окремної верстви жреців. Імператори самі приносили жертви, не в храмі, а на дворі під небом; приносили жертви і урядники та заможні люди.2 Ще в найдавнішій китайській книзі Конфуцієвій "Ші цзінь" чи книзі стихотворів, пісень, од та релігійних гімнів, – в гімнах говориться, що жертви приносили царі та багаті, заможні люди після жнив та збору винограду, наробивши для жертв чистого вина, приносили воли, приносили рис, пшеницю та вино. При жертвах частували, годували гостей і навіть впивались. Жертви приносили не тільки Небу і геніям, але навіть духам предків. Після Конфуція, як уже зовсім сформувалось конфуціянство, право приносити жертви взяв на себе китайський ряд. Підданим дано тільки право робити "возливання" на могилах предків.

Після того, як конфуціянство зміцнилось і взнано урядовою релігією, урядовою системою, почав розповсюднюватись буддизм, котрий зайшов з Індії. Буддизм прийнявся в Китаї швидко й легко; йому мало противився народ і він якось примішався до давньої релігії або мирно й злився з нею без усякого потрясу, без проливання крові, без усяких іспанських єзуїтських автодафе. Буддизм розповсюднився в Китаї швидко як вища релігія, з вищою за конфуціянську мораллю. На олтарях Будди скрізь лежить буддійська книга Сатдарма Пундаріка, як у нас Євангеліє. Се книга вищої моралі, в котрій говориться про любов та милосердя бога, про його промисл, про вислухування богом теплої молитви кожного. Ся вища мораль буддизму мала для Китаю вартість вищої реформи релігії, вартість нашого християнства. Буддизм, сказати б, наддав життя й любови китайському богові Дао, сій неговорячій динамічній силі неба й землі, оживотворив його, зробивши його сущостю розумнішою й прихильнішою до людської долі. Буддизм, перемішавшись з давньою релігією Китаю, вкрив Китай монастирями, храмами, але не вніс в Китай звісного індуського ідеалу факірства чи аскетизму. Китайська вдача, нездатна до ідеалів, взяла перевагу та й китайська мораль по своїй натурі не здатна до яких-небудь ідеалів та жертв, а тим більше аскетичних. Китайські жреці чи бонзи при храмах – то не каста духовна; бонзи – просто урядники, сини Неба, котрі повинні відбувати свою офіціяльну службу в ролі жреців. В Китаї так перемішаний елемент релігійний з світським, що китайські вчені та філософи, як Лао-цзи, Конфуцій і сотні інших попали в генії (шень, сень), чи святі. В їх ймення ставлять храми, ідолів на олтарях, моляться до них і приносять їм жертви. В 1-ому віці до Христового Різдва Чжан-дао-лін зробив з філософії Лао-цзи релігію, а самого Лао-цзи взнав за бога, що ніби Дао втілився в Лао-цзи для просвіти людського плем’я. Ми знаємо, що тільки за Великої французької революції 1789 р., коли за бога прийняли розум, коли Пантеон був перероблений на храм Розуму, французи внесли в календар святих сього розуму вчених та філософів і самого навіть Конфуція! В Китаї і в одному тільки Китаї в школи заведений катехизис Конфуція, хоч як релігійний, але він і справді є горожанський: в ньому майже нічого не говориться про релігію, а тільки про мораль та усякі обов’язки й повинности. Про геніїв та духів тільки там подекуди згадується. Самого Конфуція взнано святим чи духом (шень).