Чи годиться ж для України ця школа народних великоруських письменників? Чи принесе вона яку-небудь розумову користь для українського громадянства, а найбільше для українського народу? Ми скажемо, що вона не має цивілізуючої вартости для України.

Як ми бачимо, великоруські поети, белетристи та етнографи мало звертали вваги на народну жизнь, мало писали про народ, а ще менше написали такого, що великоруський народ може читати й розуміти, як, нпр., ескізи Н. Успенського або "Подлиповцы" Решетнікова. Другі, як Григорович або Тургенєв та Некрасов, писали тільки ради народу, а не для народу. Але з того, що вже написано, ми можемо довідатись, що воно не годиться для України.

Життя великоруського народу, навіть гадаючи по тому, що написано про його, дуже не похоже на жизнь українського народу. В повісті Григоровича "Рыбаки" описана великоруська сім’я над річкою Окою, всередині Великоросії. Сім’яний побут трохи зачепив і Потєхін в повістях "Около денег", "На миру", Писемський в "Батьке". З цих творів ми бачимо, що великоруська сім’я склалася зовсім інакше, ніж українська. Вона складається часом з сорока або й більше душ. Сини не діляться і остаються жити при батькові з своїми жінками, з дітьми. Вони живуть в надвірних хатах і вся така здорова сім’я покоряється батькові, одному голові, одному хазяїнові. В сім’ї рибалки Глєба Савинича живуть сини, котрим по сорок літ. Вони мають своїх дохожалих дітей і все-таки вони в свого батька слуги, наймити, не мають права розпоряджатись грішми, одежею, худобою, своєю працею. Це діти – в сорок літ, бо ними батько командує, як малими хлопцями. Ніхто в сім’ї не має своєї волі – всі раби; один голова – батько з нагайкою в руках. Жінка, невістки, це неначебто й не люди. В великоруській сім’ї панує страшний деспотизм батька. Там немає ще особистої волі, волі кожної людини, як чоловіка. Дохожалим синам Глєба стало важко зносити батьківський деспотизм і вони, проти волі батька, одрізняються од його, щоб стати вільними хоч на старости літ… В економії така общинна сім’я може вигідніша, але вона давить право особости. Така сім’яна община чи задруга є ще в Сербії, але вона там уже розпадається, бо сини, а більше того, невістки не можуть знести батьківського деспотизму. На Україні такої сім’ї вже нема: вона вже розпалась і вступила в другу фазу. На Україні тепер панує право особости: син зараз одрізняється і ставить собі хату. З творів великоруських письменників великоруський народ може дорозумітись до права особистої волі, а для України ця річ вже зовсім непотрібна. Для нашого народу треба намалювати його сім’ю, розділяну й розбиту, з дуже широким принципом особистої волі. Для України треба вже йти далі в повістях і показати нашому народові на можливу і неминучу третю фазу сім’ї, а більше того – общини свободних сімей: при волі кожної особи, при її широких правах показати, щоб сім’ї знов скупились, згорнулись докупи, для економічної вигоди, для громадських економічних інтересів. Це завдання для наших белетристів та економістів зовсім інше, ніж в Великоросії, де приходиться або розбити сім’яну общину, або навчити людей розуму свого особистого людського права, без руйнування старої сім’яної купи, що дуже трудно. Тим-то показані нами великоруські твори не підходять під жизнь нашого народу. Він навіть не зрозумів такої чудної для його сім’ї, де в 40 літ сини – вже сиві, повинні слухати батька, як малі діти. Ми вже не говоримо про "снохачество" (сноха – невістка) в великоруських сім’ях, де старий батько, в час одходу синів на заробітки, живе з своїми невістками. Це щось дуже дике для нас. В повісті Потєхіна "Около денег" один фабрикант, випровадивши з дому сина в дорогу, іде з своєю невісткою в город, живе там з нею в гостинниці довгенько, купує для неї цінні подарунки, як для своєї коханки… Словом сказати, сім’яна жизнь великоруського народу ще стоїть в першій фазі, дуже патріярхальній, а українська сім’я перейшла вже в другу фазу. Сім’яний побут на Поліссі, в так званій Білорусі, так само такий, як на Україні, як ми бачимо з писання Максимовича "Обитель и житель в Древней и новой Росии", що доказує, що наддніпрянці і білорусини – один народ. Великоруські повісті про такий побут великоруського народу мають для вчених українців інтерес етнографічний, чисто вчений, а для українського народу такі повісті зовсім непотрібні: вони будуть говорити йому про те, чого в його жизні вже нема, й од того конечне не матимуть на його навчаючого цивілізуючого впливу. Деспот батько і раби сини та дочки, та й сама хазяйка – це все буде здаватись для його чудним, дивовижним.

Інші народні коротенькі повістки Н. Успенського, Потєхіна і т.д. не виявляють вповні народної великоруської жизні. В коротеньких фотографічних народних сценах Н. Успенський малює то сцену на постоялому дворі, то коло шинку, то в дяка, то в шинку. В тих повістках ми бачимо, як народ п’янствує, пропиває в шинку своє добро, як конокради обкрадають селян, бачимо народ темний, непросвічений, грубий, бачимо громаду в руках у багатого голови та писаря… але ці всі малювання не освічені вищою ідеєю, як часом буває вряди-годи в Щедріна. Великоруська література мало звертає уваги на народ, але колись вона зачепить і народ, і ми можемо сказати, що будуща народна великоруська література, чим більше вона буде спеціяльно великоруською народною, тим вона більше буде мати сили та вартости для Великоросії і разом з тим вона зовсім не буде годитись ні для інтеліґентних українців, ні для українського народу.