Така безталанна, дика народна жизнь далеких великоруських країв. Для Великоросії такі твори, як "Підлиповці", мають велику вартість. Вони знакомлять інтеліґентних людей з народом, прикликають їх до помочі народові, а самому народові розкривають очі, щоб він подивився на своє безталання, на свою дикість, коли ще він буде зугарний прочитати про своє горе в книжках. Для України такі народні твори не мають жодної вартости, окрім ученого етнографічного інтересу. Вони не покличуть нашу інтеліґенцію на поміч перм’якам, бо перм’яки дуже од неї далеко, а в себе під боком є свої перм’яки, котрим так само треба комусь помагати книжками, школою і доброю порадою. Для українського народу "Підлиповці" будуть похожі на казку про песиголовців або про тих поліщуків, що попадали в церкві на землю та давай дриґати ногами, в той час як побачили, що їх піп ліг на землю та витрушував з халяви жарину, котра якось з кадильниці впала йому за халяву. А підлиповці, сказати правду, стоять на такому ступіні розумового й релігійного розвиття, як ті поліщуки, напів’язичники, що про їх зостались тепер в українському народі казки.

Що б там не говорили великоруські письменники про свій народ, а треба сказати, що український народ на цілу ступінь стоїть вище од великоруського, окрім, може, декотрих центральних великоруських губерній. Він має м’якші норови, м’якший характер. Українська женщина-селянка зовсім рівна правом чоловікові. На Україні розвилася дуже широка воля особости, впав деспотизм голови сім’ї. Характер українського народу більше духовний, більше ідеальний, не такий консервативний, як у великоруського народу. Подружжя і закони сім’ї більше поважаються на Україні; в народі нема скандальної лайки, такої поганої, як у великорусів, котрі верзуть перед дітьми язиками таку лайку, що й купи не держиться. Сам описувач "Никольского уезда" Вологодської губернії в "Древней и Н[овой] России" знайшов там у одному селі три сім’ї, висланих з Харківщини українців, і каже, що вони стоять вище своїм розвиттям од великоросів, хоч і не звикли до важкої праці: вони неписьменні, але знають і про Адама, про потоп, про Христа й апостолів, не лаються паскудними словами перед дітьми, як великороси, не роблять в неділю, бо в їх християнство ввійшло в жизнь глибше, тоді як великороси роблять у неділю, як і в будень, бо не поважають неділі. Великоруська народна література не підніме вище українського народу, а чого доброго, принизить його, так як принизила б його яка-небудь турецька або китайська література, котра б описувала якусь нижчу жизнь і вбивала йому в голову якісь типи та ідеали дуже низької проби. Ми вже не говоримо про язик великоруських народних творів; їх без словаря трудно читати навіть письменним українцям. Як же то зрозуміє цю китайську грамоту український народ?

Скажемо тепер кілька слів про художні типи великоруської інтеліґенції молодого покоління. Ці типи описував найправдивіше й найсимпатичніше Тургенєв і тим мав великий вплив на великоруську мисль. Найбільшу ввагу всього громадянства й критики обернула на себе його повість "Отцы и дети". Головний тип – Базаров, нігіліст, од чого й почали в Росії звати молоде покоління нігілістами. Базаров – молодий чоловік, сам медик і син бідненького медика. Він реаліст до остатньої найдрібнішої кісточки і, окрім натури, більше нічого не хоче знати. Він одкидає релігію й Бога, штуку, сміється з чуття, зве його сентименталізмом, одкидає кохання і дивиться на гарну Одінцову, з повним тілом, як на "богатое тело", добре для анатомічного ножа; він одкида любов до народу і каже, що йому все одно, бо з його, так як і з народу, виросте тільки лопух. Він знає й поважає одну натуру, про неї й приїхавши на село, тільки ріже жаб. В одежі він простий, не дуже чистий, так що пани аж крутять носами і не переносять одного його духу. Він має панів за народ нікчемний, непросвічений і дуже нехтує ними, за що один ари стократ викликує його на дуель. Одначе, побачивши гарну Одінцову, він не видержав ролі одкидача і закохався в неї.

Тип Базарова щиро великоруський, дуже вже одкидний однобачно, дуже матеріяльний, дуже неестетичний. В типі Базарова обтілились ті ультрареальні ідеї, які виказував "Современник" в 60-х роках і які справді були тоді в столичній молодіжі. В нас на Україні вже був тоді інший тип молодіжі, тип українофілів. Він в дечому схожий на тип Базарова, а в дечому зовсім інший. В йому згорнулись прикмети, окрім позитивізму, любови до натури, нігілізму, ще українські національні. Українофіли не одкидали естетики, не сміялись над чуттям, не одкидали штуки й поезії вже по своїй натурі, зроду естетичній, а ще од того, що вони були народовці й націонали, що вони прийняли од нашої старшої партії спадки прихильности до народности, котру вигублював великоруський ряд, прихильности до народної поезії, музики; вони збирали народні усні твори й народні мотиви пісень і дали з себе національно-народних літераторів і композиторів. Українофіли не одказувались од принципу любови до батьків, до женщини, не дивились на женщину, як на "богатое тело", бо в їх жив природний дух народної поезії, одухотворявший дівчину і її кохання. Разом з тим українофіли були реалістами й лібералами, як і Базаров, стояли за реальну просвіту, одкидали клерикалізм, пустосвятство й панство, як усяка демокрація. Тим-то тип Базарова підходив до типу української молодіжі тільки половиною. Космополітизм великоруської молодіжі, що проповідував "Современник", тільки нашкодив нашій молодіжі, бо наплодив у нас людей неприхильних до национальности, а через те й до народности. А народ живе й дише тільки в національній формі. Космополітизм одбив їх од літературної української праці хоч би й для народу і для багато декого подав злучай прикрити космополітизмом своє лінивство, свою апатію до всякої національно-народної праці. Хто з українців каже, що він космополіт, то так і знай, що то або ледащо, або скацаплений чоловік, втрачений для України своєю працею й душевними силами.