А от рядом з Прохором Парфірічем ще страшнішого монстра описує Г. Успенський. Мєдников, вигнаний з семінарії, пішов в архирейські півчі. В його здоровий бас, він читає чи викрикує в церкві апостола дуже страшним голосом. Народ полюбив його, бо в Московщині (Великоросії) і в самій Москві питання про диякона – це питання громадське, трохи не політичне. Народ заливає Мєднікова горілкою, і він зовсім спився з пуття. Йому зрадила одна його коханка; він поставив в гаю за кущами п’ять чоловік з різками, заманив її в той гай; п’ять чоловік схопили дівчину, повалили на землю, вибили різками. В своїй хаті Мєдніков б’є вікна, б’є посуду, ламає рами, б’є в лице наймичок, видурює гроші в якоїсь багатої старої пані, що закохалась в йому, і за ті гроші п’є десь за городом в мужиків, валяється в шинках в одній сорочці. Оженившись, він убиває свою жінку на смерть.

Цей монстр нагадує типи Пом’яловського в його "Очерках" великоруської бурси, чи духовної школи. Ми розпитували на Україні про свої бурси і нам компетентні люди говорили, що в українських бурсах нема таких страшних типів. Між ними є п’яниці, але таких звірів, як Мєдніков, Тавля, – нема в нас. Середня громадська верства на Україні вище стоїть од великоруської. Вона має м’якші норови, огладжені давньою візантійською та польсько-європейською цивілізацією. Островського та Успенського твори не піднімуть її вгору, а, ми просто скажемо, принизять її. Читайте ви дикі книжки тільки про злодіїв та розбійників, та п’яниць, то потрохи й самі наберетесь поганого духа, оговтаєтесь з тими людьми в книжках, як привикаєте до їх в жизні, а ще тим більше, як така література не дає й не показує вам ідеалів… Перенесіть турецьку або японську літературу на Україну, в Польщу, в Італію, забороніть там місцеву літературу і присилуйте всіх читати тільки про звірство турецьке, про турецькі та японські норови, і ви помаленьку принизите громадянство. А Росія робить з нами такий переступ, забороняючи нам розвивати свою літературу, описувати своє громадянство, щоб підняти його розвиття вгору, і накидаючи нам свою літературу, про котру можна сказати: "Сіє море пространноє, в нем же гади малия й велікія, їм же несть числа"… Великоруська література місцева – своя домашня; вона має велику вагу для Великоросії, а для України вона має вартість одкидну, а не покладну, – а це невелика її роля, чи буде вона в нас, чи й зовсім її не буде. "В безобразиях Медникова были все атрибуты, обставляющие погибель русского человека: и кровь, и водка, разбитая голова и разбитый полуштоф" і т.п. (лист 116), – каже Успенський; од таких атрибутів в літературних типах ми навряд чи покращаємо.

Найновіша національно-народна школа великоруських реалістів ще менше годиться для України, тим що вони пишуть зовсім народним язиком, яким говорять великоруські міщани та мужики. Для Великоросії це дуже добре, це їм подобається, а для нас – не дуже, бо їх народний язик для нас зовсім незрозумілий. Його красу ми мало тямимо. Нам хочеться читати книжки, написані українським народним язиком, котрого красу ми розуміємо. Народний великоруський язик однаково для нас мертвий, книжний язик, бо ми не чули, як там на півночі говорять міщани та мужики.

Так само не годиться для України і школа народних великоруських письменників, як Некрасов, Решетніков, Н.Успенський. Некрасов, недавно померший, писав віршами. По формі віршів, по ліричних та епічних формах поезії, він зовсім народний поет. Його вірші зовсім такі, як в народних великоруських піснях, вони білі, без ритмів і нам здаються більше прозою, ніж віршами. Його поетичні вирази, епічні й ліричні часом цілком взяті з народних пісень, як напр.:

Спится мне младенькой, дремлется,
Клонит голову на подушечку,
Сверок — батюшка по сеничкам похаживает
Сердитый по новым погуливает.
Стучит, гремит, стучит, гремит,
Снохе спать не дает

(ч.3., л. 105).

Але це тільки по формі, а по вмістові своєї поезії Некрасов тільки до половини народний поет. Декотрі його твори зовсім народні, як "Мороз Красный нос" або "Влас"; інші тільки національні, мають вміст з панського життя, як "Недавнее время", "Русские женщины"; інші написані тільки ради народу, а не для народу, як, напр., "Кому на Руси жить хорошо". Але, сказати взагалі, Некрасов мало написав для народу, хоч звав свою музу – музою "горя и печали", конечне народною. Він сам каже про себе:

Я дворянскому нашому роду
Блеска лирой моей не стяжал,
Я настолько же чуждым народу
Умираю, как жить начал.

Талант Некрасова не високий, далеко нищий од Шевченкового, Пушкінового, навіть Лермонтова; його вірші важкі, дубові, про що говорила і великоруська критика, але він притяг до себе велику симпатію громадянства своєю народністю в поезії і тим, що вступався за народ в часи кріпацтва і "временно обязанного" становища селян, – і затвердив у великоруській літературі народність та поезію великоруської народної пісні. Не вважаючи на його велику вартість в великоруській літературі, для нас Некрасов не має такої ваги; в паралелі з ним ми давно маємо Шевченка, далеко вищого од його талантом і зовсім народного поета. Шевченко вніс в свою поезію форму віршів української народної пісні, кращу од великоруської, з чудовими дзвінкими ритмами, з пишними ліричними та епічними формами, з гарячим полуденним кольоритом… Порівняймо вірші Шевченка з віршами Некрасова і ми побачимо, яка велика одміна між народними великоруськими та українськими віршами: