Подивимось тепер на самий новіший виділ великоруської літератури – національно-народний.
Тепер великоруські письменники потрапили на саму кращу, саму нормальну літературну стежку, національно-народну. До таких літераторів належать: драматург Островський, епіко-лірик Некрасов, белетристи два Успенські, Решетніков, Потєхін – декотрими своїми повістями, та з старших – Кольцов. Всі ці літератори далеко неоднакової сили таланту, неоднакової вартости. Вони стали в своїх творах на ґрунті принципів національно-народної літератури: пишуть таким язиком, яким говорять великоруські купці, міщани, мужики. Лірики перестали писати віршами Пушкіна та Лермонтова, похожими на європейські вірші, і взяли собі за взірець вірші народної великоруської пісні, вірші без ритму, білі, обсипали їх епічними та ліричними формами, взятими з народних пісень. В їх творах виявився потроху і національний великоруський дух, характер народної поезії й самого народу. Ця література на Великій Русі стала зовсім на добрій правдивій дорозі і сподобалась великоруському громадянству. Критика признала її доброю і похвалила її навіть більше, ніж вона заслугує по її естетичних прикметах; бо сама критика дала себе підкупити націоналізмом. Ця література пішла й на Україну. Українське громадянство поневолі, не маючи своєї широко розвитої літератури, читало її, хоч не завсіди милувалось нею. Декому вона навіть не подобалась, але, як каже приказка: "Дарованому коневі в зуби не дивляться". Так було і з українським громадянством.
Комедії Остовського грали і тепер подекуди грають на українських сценах. В Москві та в великоруських городах його драми мають великий вплив, великий інтерес. Подивимось, про що нам розказують комедії Островського.
Островський в своїх комедіях обмальовує жизнь спеціяльно московську, жизнь московського купецтва, простого, ледве письменного, але дуже багатого. Як читаєш його комедії підряд у книжці, то вони здаються такими похожими одна на другу, що в пам’яті зостаються тільки типи першої прочитаної комедії. Це виходить од того, що всі сливе комедії тільки варіянти одної, двох. В комедіях Островський описує сім’ю московського купецтва: батька, матір, сина, дочку і т.д. Ми обмалюємо типи найкращих його комедій: "Свои люди – сочтемся" та "Бедность не порок" .
В комедії "Свои люди – сочтемся" головна дійова особа – московський дуже багатий купець-банкрут Самсон Силич Большов; це тип московського купця-самодура, для котрого нема ніяких законів на світі. Він чоловік непросвічений, темний, як мужик, в сім’ї такий деспот, про якого слов’янщина й Україна навіть не чула. Його воля в сім’ї – закон для всіх: однаково для жінки, дітей, як і для куховарки, прикажчика в крамниці і малих хлопців, що замітають магазини. Свою жінку Большов зве в вічі старою відьмою; про свою дочку Ліпочку він каже: "Моє дєтіще, хачу с кашой єм; хачу масло пахтаю". В сім’ї він тільки приказує: "На что ж я и отец, когда не приказывать!" – каже він. Вся сім’я дрижить перед ним од страху і тільки тоді легше дише і чує себе за людей, як батька нема дома. Такий самий Торцов в комедії "Бедность не порок". Про Торцова його жінка каже, що він "крут, горд и разсудка не имеет". Про свою дочку Торцов говорить: "Я отродясь никому не кланялся: за кого вздумается, за того и отдам замуж! Вот за Митьку (прикажчика) отдам!" Ці самодури не люблять науки, не дозволяють своїм дітям вчитись читати, мають книжки за нісенітницю, театр за "бесовское навождение". Моральність Большова й Торцова дуже темна. Це якісь шарлатани, похожі на наших жидів. "Отчего не надуть (піддурити) приятеля, коли рука подойдет? Ничего, можно!" – каже самодур Пузатов в комедії "Семейная картина". Купець Большов не платить довгів не тим, що не має грошей, а тим, що … "не хочется!" (лист.54) "Не платить лучше; только напусти Бог смелости!" – каже він. Він просто навмисне обдурює й обдирає чесних людей: "чем другим красть, так лучше я украду" (лист 57-63) – це такий моральний закон власности Большова. Самодури дуже релігійні, але по-московській, вони тільки постять, тобто їдять дуже дорогу рибу, а не м’ясо, і сповняють зверхні обряди релігії, цілують чудовну Тверську ікону Богородиці, а Бога зовсім не бояться. "Коли платить по 25, так пристойнее совсем не платить…, а там после суди Владико на втором пришествии" (лист 62), – каже Большов. Він тільки боїться, щоб його в Сибір не послали, а про Бога й людей йому байдуже, не вважаючи на його релігійність. Вся просвіта Торцова в тому, що замість "девки", за столом йому служить "фыцыянт" в нитяних рукавичках, а він п’є, не як інші "по необразованию своему наливки там, вишневки разныя…, а не понимают они того, что на это есть шампанское!" А разом з тим яка чортяча гордість! "Ты мне скажи, что я за человек? Могут ли меня здесь сценить?" – каже Торцов своєму приятелеві.
Жінки тих самодурів рабині, як турецькі гаремниці: дочки й сини – це нещасні люди, котрих вони женять й видають заміж, за кого хотять. "Моє слово – закон! Молчать! Кто смеет со мной розговаривать! Настасья, кто я? Настасья, смеет меня кто обидеть?" – питає купець-самодур Тит Титич у своєї жінки; а вона йому одказує, як рабиня: "Никто, батюшка, Кит Китич, не смеет вас обидеть. Вы сами всякого обидите". Тупне він ногою – всі домашні йому в ноги, а то "беда" (лист 156): "хочу казню, хочу милую: на все моя воля!" – кричить самодур Торцов. Сім’я не сміє протестувати проти батька-самодура. Дочки їх йдуть заміж, за кого звелить батько. Любов Гордєєвна, дочка Торцова, каже до свого коханка: "Из воли родительской мне виходить не должно. На то єсть воля батюшкина, чтобы шла я замуж. Должна я ему покориться, такая наша доля девичья. Так, знать, тому и быть должно, так уж оно заведено изстари". Сини покоряються своїм батькам, а стануть самі батьками, будуть такі самі самодури, як їх "тятеньки".