Чи може ж великоруська література направити таких калік з вивихнутими руками й ногами? Ні! Вона ще гірше повикручує їм руки й ноги, навіки покалічить в національних, політичних та соціяльних відносинах, і наробить багато клопоту Україні. Для українського панства треба підставляти таке літературне дзеркало, в котрому б воно побачило свій запалий ніс, свої поїджені раком губи, щоб воно побачило ліки своїх ран, побачило окрім того ступінь свого розвиття, свою вдачу, свою недостачу, своє фальшиве прямування в національних, політичних та суспільних відносинах, щоб воно перестало москвофільствувати, одкоснулось од московського і свого домашнього ретроґрадства і посвятило себе на службу Україні, українській національно-народній літературі, українському народові. Початки цього ми вже примічаємо: українське дворянство дає українських письменників і потрохи виступає в опозиції петербурзькому міністерству просвіти, як було в Чернігові з земською учительською семінарією, котру земство, заклавши на свої гроші, мусіло закрити зі сльозами на очах, щоб одчепитись од петербурзького міністерства, котре веліло земству тільки давати гроші і не сміти порядкувати в семінарії. В кінці минувшого року українське дворянство чесно виявило свій український дух в Харкові на юбілеї Квітки, разом з харківською інтеліґенцією та приїздними гістьми.

Гарячі симпатії до пам’яти шановного Квітки з усієї України, гарячі промови в університеті і на поминальному обіді показали, що українство стає вже громадським фактом… Були вже факти повертання української аристокрації і на національну стежку: деякі пани вбирались в український національний костюм, носили вишивані сорочки, але разом з тим обходились з народом зовсім по-давньому, по-кріпацькому. Великоруська література знов не покаже нам в художніх типах і таких людей, бо то не її пряме завдання. Це діло може зробити тільки українська література.

Ще менше годиться великоруська панська література для панів західної й галицької України, для Білої Русі та для закарпатської чи мадярської, для тих панів, потомків давніх українських князів, бояр та козаків, що тепер звуть себе поляками, хоч у їх стілько щиро польської крові, як у дніпровій воді, для тих панів, що за Карпатами звуть себе мадярами. Нашу сполячену аристокрацію ніяк не можна назвати ні легко просвіченою, ні зараженою англоманством та якимсь спартанством, але вона звихнута і дуже звихнута. Наша православна аристокрація звихнулась на один бік, а католицька на другий. Трудно знайти на землі страшніших калік, як наші католицькі пани, окрім хіба сербських та болгарських потурнаків – бегів та чорбаджів. В їх не то що звихнуті руки й ноги, в їх зовсім звихнулась голова, перекрутилась лицем назад, а п’яти обернулись наперед… І ці каліки розсипались по Україні та Білій Русі, блукають, як приблуди на чужині, між українським народом, горді своїм каліцтвом, ще й других запевняють, що їх каліцтво – то сама здорова нормальність, ще й других хотять поробити такими каліками, як вони самі. Потомки українського панства, вони тепер мають себе за поляків чистої крові, тягнуться до Варшави, до Польщі, нехтують українською національністю, українським народом, визискують його, як всяке чуже плем’я, що всунулось між інший народ, як жиди, бо в душі вони чують, що не вони хазяїни на Україні, що Україна для їх чужина, не більше, як добра дійна корова, що не тепер, то в четвер їх панування на Україні минеться. Замість того, щоб зливатись з українським народом, вертатись до української національности, прикладати руки до праці для просвіти українського народу, для розвиття української просвіти й літератури, сполячені пани з фанатизмом марять фантазією про польські границі по Дніпро, по Двіну або й до Азова, – читають обскурантні варшавські польські журнальчики і не зробили ні одного ступіня до української ідеї, до української національности, за дуже малими виїмками, як, напр., Тимко Падура, Діон. Баньковський, Готфред Оссовський, що писали по-українській, та два з теперішньої молодіжи, вищої просвіти… Що варта для таких паразитів великоруська панська література? Чого варта для їх і варшавська польська журналістика? Ні та, ні друга не наведе наших сполячених та змадярених панів на правдиву стежку, не покаже їм, як у дзеркалі, що вони за люди, яка їх недостача, яка фальш і страшна фальш в прямуванню наших волинських, подільських, галицьких, мінських й інших бегів та чорбаджів. Для цих панів треба такої літератури, щоб обмалювала їх такими, які вони в натурі, обмалювала їх тенденції паразитизму національного, політичного та соціяльного між українським народом; щоб обмалювала їх без жалю, без помилування, бо тільки в такому дзеркалі вони можуть побачити, що в їх перекривлене лице, перекручене не до сонця, а до темряви. Це може зробити тільки українська література з її національними та соціяльними напрямками; цього не може ніколи зробити польська клерикальна та панська література, не може зробити і сам пан Крашевський, як він не зробив того своїми "Synami s’wiata", тими ідіотами волинськими, з їх гербами, з їх панським висохлим мозком.