Талант Толстого – то високий талант описуючий, чисто аналітичний, а не синтетичний. Толстой пишно й чудово обмальовує картини то війни, на полі битви, то в лагері, то картини домашнього життя вищої московської аристокрації. Він описує їх спокійно, епічним тоном, ступінь за ступенем, до найдрібніших дріб’язків – і все в його виходить інтересно, все читається з великою охотою і навіть усолодою. Прочитаєш його описи і неначе побуваєш там і побачиш все своїми очима. Але він розказує історію тих графських та княжих родин просту, ординарну, щоденну… От перед вами проходить, неначе на-мальована картина, як Николай Ростов приїжджає з лагеря до батька, як його стрічають батько, мати, сестри, слуги, як плачуть або скачуть, як цілуються, як снідають, як обідають. Потім ви бачите сцену, як Николай Ростов грає з приятелями в карти, як програє 43 тисячі карбованців… В другому місці Толстой описує до маленьких дріб’язків, як жінка молодого князя Волконського родить дитину, як несуть у її хату софу, як кличуть повитуху, як ждуть доктора, як приїжджає її чоловік і застає родини, як бігає бабка, як мучиться княгиня, як помирає вона од родин… Там описується, як мала дитина заслабла, як коло неї тупцяють, як виступає піт на її лобикові… То знов описується, як на полотні малюється, сцена дуелю Петра Безухого з Долоховим за свою жінку. А там в Петербурзі обмальовується сальон Анни Павлівни і вся її розмова з гістьми; то знов описується баль, то танці в учителя танців, то як графині в дитячій кімнаті роздивляються плями на пелюшках… А там ми бачимо розкішний обід в клюбі, що дає московське дворянство для князя Багратіона. Високими фарбами обмальовується передсмертна ілюзія пораненого князя Андрея Болконського і його смерть. Між тими картинами фігурують масони, єзуїти, французи, Наполеон.
Як бачимо, головну частку творів Толстого займають описи картин звичайного людського життя: родини, дитинство, науки в школах, кохання, сватання, розвід, дуелі, карти, балі, жизнь, як бачимо, зовсім стихійна, ординарна жизнь вищої, багатої, гладкої, неголодної аристокрації. З естетичного погляду в тих широких розкішних сценах стирається індивідуальність типів; їх типічність розпливається на широкому фоні, в ординарних побутових сценах. Розкішні сцени не сконцентровані так, щоб висунувся ясно й виразно перед вами тип, характер чоловіка, як-от буває воно у Гоголя. В Толстого сцени малюються для самої сцени, а не для характеристики типів. Окрім того, всі ті сцени не освічені якою-небудь ідеєю, котра пронизувала б їх і стуляла в одно органічне ціле. Це не один роман, а пять-шість, зшитих докупи білими нитками. В Анні Каренині – два романи. Недостача загальної ідеї, вищого погляду на московську аристокрацію в Толстого робить те, що, прочитавши його твори, не знаєш, чи любити й шанувати його героїв, чи ненавидіти їх, чи вони добрі й порядні люди, чи негарні й лихі. Цінувати вищу аристокрацію по творах Толстого дуже трудно… Скоріше його графи та князі виходять добренькі люди, гуманні на словах, але не на ділах, чистенькі, напомадовані й напарфумовані, ґраціозні, делікатні, веселі, вміють чудово танцювати і ледве вміють говорити по-московській, бо думають і говорять по-французькій (сам Толстой пише нечистим московським язиком, а пополовині з галіцизмами). Кращого цінування тих графів та князів зробити дуже трудно. А тим часом, як показує нам "Вестник Европы" епоху Олександра I та Миколая, ми знаємо, що тоді вища великоруська аристокрація була не така добренька, вона диктувала Олександрові I такі панщанні укази, що цар одвертався од неї і не міг її слухати… Між тими панами до 30-х років ми бачимо страшного поміщика генерала Ізмайлова, якогось московського звірюку, що водив по кілька років мужиків в залізних кайданах та залізних нашийниках, приковував людей до стін, держав гарем… З другого боку, тоді вже були гуманісти, декабристи, що хотіли скинути Миколая I з престола і завести європейські порядки. А Толстой не взяв типів тих двох противних боків, а обмалював золоту середину і то повертаючи на луччий бік. Тим-то, прочитавши його романи, не виносиш з їх вищої ідеї, не набираєшся думок ні суспільних, ні політичних, ні розумових, не піднімаєшся розумом вгору, неначе прочитав якийсь французький роман старої школи, от як би "Монте-Крісто" або "Паризькі тайни", котрі він дуже нагадує і масою дійових осіб і дрібницями щоденної жизні. Великоруська критика обізвалась, що твори Л. Толстого безцільні і безідейні, хоч дуже гарні з естетичного погляду, а великоруський сатирик Щедрін в своїх дворянських мелодіях ("Отеч. Зап.", 1877 р., ноябрь) просто цілить на дворянську літературу, говорячи: "отличительные свойства дворянских мелодий – елейность, хороший слог, обилие околичностей (обставин) и в то же время отсутствие конкретного объекта и, как естественный результат всех этих свойств, взятых вместе – неуловимость… Эти мелодии даже имеют представителей в литературе. Произведения этой дворянско-литературной школы и теперь читаются охотно, потому что читатель находить в них отличный слог, искусную обстановку (в противоположность наготе современных реалистов) и даже последовательность (в сущности, эта последовательность есть плод умения пользоваться частицами речи: между тем, так как, за всем тем и т. д.) Ежели читатель берется за книгу, главным образом, с намерением убить праздное время и остережется от восстановления прочитанного в своей памяти, то цель его будет достигнута несомненно… Но благодарить ли за это?.." (лист 271).