Таїса Андріївна й Люба зараз перестали розмовлять нишком на мигах і почали знов вважливо прислухаться. Ті гробки на єврейському гробовищі одразу зацікавили їх багато більше, ніж нудна Лідина вчена балачка. Вони сподівались, що розмова почнеться за щось цікаве й страшне, в романтичнім прямуванні, з відьмами, вієм та марами.

Михайло Уласевич розвівся дуже широко про бджільницьку справу, читав напам’ять вивчені цілі місця з книжки про бджільництво і таки добре підійшов під вподобу старого Гуковича.

— Ви, певно, кохаєтесь в пасіці? — спитав Андріян Кирилович.

— Ще й як! Та тільки горенько, що в нас у Києві нема де розвести пасіки, — сказав Уласевич.

«Певно, він практична людина. От коли б залучить цього препсового Мишука собі за зятя! Мав би доброго пасічника та певного помагача й доглядача», — подумав старий.

— А ви, мабуть, маєте добрі коні, бо кохаєтесь в конях, як мені доводилось чути, — промовив Михайло Кирикович.

— Маю добрі коники, але трохи небезпечно держать дорогі коні, бо в нас на селах злодіїв дуже рясно, — сказав Гукович.

— О, Михайло Кирикович тяме в конях! Він перший спортсмен на скаковищі! — обізвалась з хвалою Таїса Андріївна.

— Коли хочете, то киньте оком на мої вловчі верхові коники. Один чогось ніби шкутильгає трохи. А чудовий був коник! — промовив старий.

— Добре! Ходім подивимось! — сказав голосно Уласевич і підвівся з стільця раптом, наче підскочив, бо ця річ і справді зацікавила його.

— То й ходім! Лідко! гукни на Опанаса, нехай виведе на подвір’я верхові коні, — сказав батько.

Ліда побігла по Опанаса. Усівийшли на ґанок. Опанас не длявся й швиденько вивів два гарненькі коні з стані. Уласевич оглядів коники, помилувався ними, погладив морди, поплескав долонею по спинах і полапав за гриви й вуха. Коники, очевидячки, припадали йому до вподоби. В його аж очі замиготіли й закрутились. Він не втерпів і вхопив кінчик гнуздечки, з одного скоку неначе кинув довгими цибатими ногами і в одну мить опинився на коні. Коник заворушивсь. Уласевич свиснув і сіпнув за гнуздечку. Коник прихнув, насторочив вуха й покатав, ніби стріла: передніше обскакав чимале подвір’я навкруги, а далі шугнув в одчинену браму й покатав по довгій алеї. І кінь, і верховець тільки замиготіли поміж старими стовбурами тополь та осокорів.

Ще й незчулись панії, щоб оглядайсь, як верховець вже скакав назад і шугнув через ворота в двір. Михайло Кирикович, як Тиміш Хмельницький, Богданів син, був багато кращий на коні, ніж долі. Мелася й уci панії несамохіть задивились на його рівну постать в сідлі. Кучері й пухкідовгі вуса аж тряслись, неначе й вони були промкнуті нсрвозом. Сонце грало на його чудових русявих кучерях. Проміння пронизувало наскрізь пелехаті стремкі вуса.

Уласевич став перед ґанком і вмить спинив коня. Кінь стояв, як укопаний, їздець скочив з коника й зручно, жваво кинув повід Опанасові на руки. Опанас впіймав його на льоту, неначе вловив кинуту онуку, й осміхнувсь.

— Та й добре ж ви їздите верхи! — не вдержавсь і похвалив Гукович. — От би нам побігти оце на влови в діброву!

— І побіг би, бо люблю влови. Але мені, на превеликий жаль, доконче треба ввечері хапаться додому, бо я одпросився тільки на сьогодні. А завтра зрання треба буть на службі.

«Цей веселий брехунець одначе митець на все: певно, з його буде й добрий хазяїн. Буде добре, як він привернеться до Меласі. Прийму його в прийми. Нехай господарюють з Меласею вдвох, бо я вже підтоптався. Матиму доброго проворненького помагача на старості літ», — думав старий.

— А от я похвалюсь вам дуплянками, та ще й саморобними. Ож ходім лишень до возовні! — сказав Гукович до гостя.

Гість нехотя поплентайся за Андріяном Кириловичем до возовні: йому ті дуплянки були такі цікаві, як торішній сніг.

— Ось дивіться, якого чудовою улика я оце недавнечко видовбав! — промовив Гукович, взявши в руки новісінького улика. — Де тільки запірну дуплинясту липу, то зараз і довбаю. І гімнастика, і користь! Бачите, який лепський.

Михайло Кирикович взяв у руки улика, подержав навіщось, занлянув в середину, доторкнувся до снозів і до денця, ніби він і справді щось тямив в цій справі, і згодом поклав його на купу уликів. Він трохи не зареготавсь, одначе якось таки вдалось йому вдержать поважну міну вважливого кміти й знавця.

— Мене аж зависність бере, хоч я зроду й не завидливий, — промовив гість.

— А ондечки гляньте, скільки моєї праці лежить на підрях вгорі, на бантинах! — промовив Гукович, тикаючи обіруч на підрі.

Уласевич зирнув угору і аж цмакав, буцімто дивуючись: «Ой-ой-ой! якого їх там багато лежить на дошках! Аж не потовпляться на підрях! Але ж то не самі улики ондечки лежать окроми? бо то ондечки лежать такі здорові, як жлукта. Це довбані сипанки для пашні, чи що?»

— Та то я наскладав довбанок на мед, а не на пашню, бо меду в мене, як часом буває поліття на бджоли, так багато, то і впоратись з ним не можна абияк, і нікуди його дівать.

На підрях, на ріденько покладених через бантини дошках, і справді нарізно лежали усякого фасону липові довбанки з столітніх, а може, з двохсотлітніх розкарякуватих товстющих дерев, неначе корови на стійлі або химерні крокодили та інші якісь невідомі страхіття, нарізно розкидані по підрях.