Михайло Кирикович тепер тільки придививсь до Ліди й, у сяйві вранішнього світа, додивився, що вона була дуже гарна на вроду, багато краща за сестру. На широкому білому матовому чолі чорніли ніби оксамитові брівки, довгі й рівні од краю до краю, неначе намальовані на дорогому пергаменті. Довговасті карі очі, не такі здорові, як у Меласі, були розумні й виявляли затаєні думи. Карі ясні очі то блискали, то часом згасали, ніби імлою припадали. Червоненькі уста були менші, ніж в Меласі, але чудові, виразні, повненькі й соковиті.
«Ліда багато краща од Меласі, але якась мовчуха, а може, вона гордовита. Певно, з модних паннів, тих вчених, котрі люблять пиндючиться своєю вченістю», — подумав Михайло Уласевич і несамохіть почав зачіпать молоденьку панянку, трохи схожу на школярку.
— Ви, Лідо Андріянівно, мабуть, не любите нашого Києва, бо я ніколи не бачив вас в Таїси Андріївни, — обернувся з питанням Михайло Кирикович до Ліди.
— Не те що не люблю Києва: нього не можу сказать. Я не люблю вештання та біганини по місті, хоч дуже люблю театр, а найбільше драму. Тільки для театру я ладна хоч вряди-годи заглянуть в місто, — обізвалась тихо Ліда.
— Та вона ще й досі перебуває період панянського вченого хуситизму. Все сидить за книгами, неначе якийсь єврейський хусит-начитаник. І нудьга її чомусь не бере! — гукнула Мелася.
— Добре, що ти вже перебула свій період хуситизму, — сказала трохи всмішки Ліда. — А мій період, надісь, ще не минув.
— Вона все з книжками та з книжечками. Ще й досі не одбилась од школи, — обізвався батько.
— Чи то пак правда, що ви маєте на думці їхать до Фінляндії вчиться чогось: чи якісь полотна вироблять, чи якісь новомодні кошики плести? — якось наївно, ніби по-дитячому кинула питання стара Сватковська.
— Я справді таки думаю їхать в Фінляндію з двома сусідами Матушевськими, — обізвалась Ліда.
— Навіщо ж вам здалось те полотно? — спитала з дива Люба.
— Я дуже люблю полотно, та ще й гарне, тонке, бо люблю усе біле, навіть білу птицю. Вивчусь сама і людей в околиці понаучую.
Люба тільки очі витріщила на неї з дива. Їй здалось, що в Ліди випала якась клепка в голові.
— Та то вона хоче забагатіть, та ще й швидко. Заведе, мабуть, магазин полотен в Дрижиполі. А ми посідаємо в магазині й будемо продавать ті сувої та аршином міряти і сюди, і туди!
І Мелася жваво та химерно показала руками достоту так, ніби вона й справді швидко та хутко перекидала в руках аршина, як от вихають ним крамарі, міряючи крам.
— Смійся, смійся! Недурно ж кажуть, що «з посміху люде бувають». Якби я справді забагатіла з такого магазину, то й ти була б ладна стать вкупі зо мною за прилавок та отак вихать аршином, — сказала Ліда й передражнила Меласю, але не так зручно та химерно.
Було знать, що вона до жартів не така здатна, як Мелася.
— Це ткання, то просто-таки нісенітниця, якісь примхи. От з корів та сиру то, певно, було б більше користі та наїдку. Молочна ферма — це розумніше діло, — сказала Текля Опанасіпна. — З цього й справді може буть не мала користь,
— ЦІе й добра користь. От побачите й поназдивитесь, як я вивчусь та позаводжу з Матушевськими молочні ферми на фінляндський спосіб отутечки в нас, — сказала Ліда.
— Та це все, Лідо, то твій лібералізм, чи якась поведениія, чи пошесть! Все це незабаром прохолоне в тобі, а потім і зникне. Оті обидві Матушевські не повиходили, бачте, заміж, то й шукають собі якогось діла то од сьогочасного лібералізму, то таки з нудьги тутечки на селі, — сказав поважно Андріян Кирилович.
— Був і я колись лібералом. І мені щось таке було спадало на думку та верзлось колись давно, — сказав Михайло Уласевич.
— А тепер вже й випало з ваших думок? — спитала сміливо Ліда.
— Випало й розгубилось по Києву хто його зна й де, —пожартував Михайло Кирикович. — А колись-то я був дуже ліберальний, аж червоний, як розпечена на жару залізяка.
— Невже! — аж крикнула всмішки Ліда, бо вона не дуже йняла віри Уласевичеві.
— Атож! Колись в Москві поліція навіть слідкувала за мною, трохи не ганялась назирці та навздогінці. А мені про неї було байдужісінько! Я не звертав на неї ніякісінької вваги. Тільки раз якось кличе мене до себе поліцмейстер і тиче мені в руки якусь бомагу. Я й не знаю, що з нею робить: чи читать, чи їсти, чи в кишеню на пам’ятку сховати. Прийшов я додому. Коли читаю, аж там написаний мені загад; зараз-таки, не гаячись ні години, вибираться з Москви. Не довго думаючи та гадаючи, я взяв та зараз-таки перебрався на передмістя та звідтіль і їздив в Москву на службу щодня! Я й з Москви виїхав, і служби не втеряв, бо виїхав з Москви на село, як от в Києві на Деміївку.
— Але ж це, мабуть, було вже давно! — обізвавсь старий батько, трохи стурбований такою небезпечною минувшістю Уласевича.
— Це було ще тоді, «як баба дівкою була», — одказав приказкою Михайло Кирикович. — Од того часу я залишив ті потяги до лібералізму й усяке войдування з поліцмейстером.