— Прошу сідать тутечки, коло цієї чорної світилки, як продражнив її мій старий, — запрошувала Гуковичева.
— Прошу в гості до нашої світилки! — бовкнула й собі Мелася, тикнувши пальцями на світилку, ніби натякала Уласевичеві: «Дивись, мовляв. І ми обставлені по-сьогочасному, незгірше Таїси Андріївни Сватковської».
— «Світилка — шпилька при стіні; а на ній сорочка не її…» — пожартувала молоденька Ліда.
— Та на їй й сорочки катма! Придивись лишень гаразд! — буркнув батько, втямивши доччине натякання на позичені гроші, за котрі була куплена та чорна світилка.
За кофієм Михайло Уласевич сів коло хазяїна і вже був налагодивсь почати розмову з старим про бджільництво, в котрому старий кохався. Уласевич навіть повиучував напам’ять декотрі трудніші місця з книжки, щоб часом не помилиться та не вбрехатись в розмові з старим, досвідченим в пасіках. Але Мелася дзигорила та все оберталась в розмові до Уласевича, щоб звернути усю його ввагу на себе й причарувать до решти.
Після кофію усі попросили Любу сісти за рояль і заграть щось веселеньке та гарненьке, щоб загнать сільську нудьгу на очерети та на болота, як казала хазяйка. Люба сіла й жваво переграла кільки шумливих, неначе брикливих вальсів та польок. Але рояль стояв давно не направлений, бо в селі не можна було знайти направщика. Люба постукала, погуркала й спересердя гуркнула віком, аж струни задзижчали, мов джмелі, і встала.
Тріщання та лепетання затихло. Було знать, що язики вже потомились, неначе вони проскакали, не спиняючись, одразу два поштові перегони. Посідали за карти, певно, задля того, щоб дати одпочинок язикам. Після чаю з усякими наїдками вже в пізню добу Грицько, на той вечір — Григорій, одвів Михайла Уласевича на спочинок в опрічний, надвірний невеличкий домок, де часом ночували приїжджі родичі, близькі й далекі, з котрими ще родались старі Гуковичі.
Грицько одчинив двері в кімнатки, невеличкі, низенькі, але дуже чисто прибрані. В одному вузькому покоїку стояло старосвітське широке ліжко. На столі стояла лампа. На стільці лежала біла чиста нічна сорочка, очевидячки, панова, бо була надто просторна, неначе лантух.
— На добраніч! Та не виходьте спозаранку самі з покоїв, бо ми на ніч спускаємо з ланцюгів дві люті собаки. Коли б часом не покусали вас. Наш пан дуже любе коні, падкує коло їх; а щоб часом злодії не покрали, то й держить на ланцюгах дві люті собаки. Двох верхових коників ставимо окроми, в опрічній стані, де й ночує наш погонич влітку і взимку. В нас в околиці того злодія аж кишить, — сказав Грицько на прощанні.
Михайло Кирикович роздягся й ліг на постіль під шовкове червоне укривало. Шовкове укривало зашелестіло. Він простягся на всю свою довжину, запалив папіросу й задумавсь. Мертва тиша запанувала в покоїках, запанувала скрізь навкруги і в оселі. Стало виразно чуть, як годинник цокав на столі. Тонкий столик побільшував гук цокання, неначе тонка гучна дека скрипки.
Уласевич окинув очима кімнатку. Домок був старий. Вікно перехнябилось, наче скривилось. Підлога до дверей піднімалась трошки вгору й полускалась, аж щілини чорніли на всю довжину кімнатки. Після гаму та голосного лепетання, брязчання посуду тиша ніби була ще тихіша, ще мертвіша. Михайло Кирикович не звик до такої мертвої тиші, і йому уявлялось, ніби його поклали в домовину й зачинили на ніч на кладовищі або в каплиці.
— Ой, яка ж тутечки мертвота! І як мені доведеться одружиться з Меласею, то мене, мабуть, заправторять в цей курник. Я занидію в йому, знавіснію, збожеволію… Я гуртова животина і люблю гам і клекіт, як гуси люблять ґеґання. Ця мертва самотина припадала б до вподоби моєму братові, що було залізе в селі з книжкою в кущі та й ладен сидіти там хоч і цілий день. Я вже підтоптавсь: час би знайти якесь завсідне пристановище, от хоч би й пристать в прийми до цього дідича. Київ не за горами. Можна буде вирваться на тиждень, погуляти всмак, досхочу в Києві з товаришами в Шато, в царському садку, або й деінде…
Михайло Кирикович почутив, що в його заплющуються очі. Він дмухнув на світло, потяг укривало на плечі й незчувся, як одразу ніби пірнув в якусь ковбаню або шурхнув на льоду в глибоку продухвину.
Другого дня усі зібрались на чай, гаразд не прочумавшись, заспані, трохи мляві й неговорючі. Напередодні усе язикове мливо було перемолоте й перетерте. Очевидячки, бракувало матеріалу для жвавої розмови. Таїса Андріївна навіть крадькома позіхала, крадькома затуляючи рота долонею. Одна Мелася й тепер була свіжа, рум’яна, бадьориста, жвава й лепетлива. Вона вийшла до чаю в ясній вовняній сукні з чудовими бузковими цяточками, неначе навкруги уся поцяцькована. На чолопочку на голові так само, як і вчора, пишалась корона з золотистих товстих кіс. Ліда вийшла до чаю в сіренькій сукні та в смугнастій кофті, гладенько прилизана, мов школярка, що хапалась вбираться та поспішає на лекцію, бо вона недавнечко скінчила восьмий клас гімназії.
Усі посідали за довгим столом. Михайло Кирикович розчесав свої русяві, ніби посічені кучері й неначе збив їх в дрібушки кругом голови. Він таки довго задлявся коло їх в флігелі перед дзеркалом. Веселий язикатий Михайло Кирикович швидко розворушив та розбуркав сонних гостей за столом. Він кидав ніби фейерверки, а Мелася хапала їх хапком і підкидала вгору ще вище. Фейерверки залущали й блиснули, і вмить розігнали сонноту за столом. Усіодразу прочумались. Язики одразу набрались завзяття та жвавості. Пашня на мливо знайшлась. Млин замолов, як і напередодні; снасть залущала, аж одляски пішли по покоях. Талановита й гостра, Мелася одразу потрапила на веселий тон, на усякі вигадки й жарти, і цікаві й не нудні. Вона була угариста й дуже здатна накручувати та заводить цю розмовну салонну машину.