Яків Кирикович прочитав і осміхнувсь. Він добре знав, що брат, людина весела, безжурна, часом підлеслива, де треба, але ж загалом на вдачу легковажна й легкодумна, котра повсякчас може перемішать горох з капустою та й… наробить помилок в житті через свою легкодумність.

«Чи це в його жарти, чи це він просто-таки точить веселі брехеньки? Чудна вдача в мого брата, і я ніяким способом не постережу її й досі. І жартує й бреше, в жарти часом і дуре, але без ніякісінького злого заміру. Не розбереш, де в його кінчається побрехенька для веселої розмови і де починається правдивий погляд на будлі-яке діло, а не кинутий випадком на втіху веселому товариству в якомусь салоні. Цікаво б справді побачиться й побалакать з цими обома дочками мого сусіда. За їх іде поголоска в околиці, як за паннів, дуже просвічених і ліберальннх. Але тут в околиці старшу дочку навіщось продражннли «терницею». Коли й менша скинулась на старшу, то я матиму приємність зострінуть там дві терниці».

Почався май, тихий та теплий. Не шумів садок в Гуковича, не гула вже діброва, наводячи сум на жильців дідицької садиби. Зате ж зашуміла, заворушилась Гуковичева оселя, заворушився дім, неначе стрепенувся після довгого сну та сільської дрімоти. В парку і в садку вештались робітники, опоряджували доріжки та стежки, набивали жорствою, битою цеглою й посипали їх піском. В покоях, і в опрічному надвірному домку чистили, шкребли та мили. На подвір’ї так само знявся гармидер та біганина: ковалі викочували повозки та фаетони й оглядали усю снасть; лимар оглядав стару набучавілу упряж. Усе лагодилось, бо усе було старе й нелагоджене через завсідню недостачу грошей. Гукович боявся, щоб часом не луснули нашильники або не хруснула вісь, як Мелася їхатиме вінчаться.

А що вже дім, то неначе збожеволів: в йому зрання й до глупої ночі тільки й чути було галас та змагання. Старі кричали. Мелася репетувала. Ліда вкидала часом слівце й ніби підкидала сухого труску в ту пожежу. Усі подавали свої думки та гадки, свою раду, і ніхто нікого не слухав. Батько радив не справлять бундючного весілля, не напрошувать багато гостей, бо не було за що й бундючиться. Гуковичева й Мелася встоювали за те, щоб справить бучне весілля і не дать себе на поговір та на поталу сусідам й усім знайомим. Батько торочив безперестанку, що він грошей не настаче на багате весілля, а мати й Мелася казали, що навіть варто позичить трохи в банку й на виправу, і на весілля.

— Невже ж ти хочеш, щоб наші приїжджі гості з Києва та з сіл поїхали од нас голодні? — говорила мати. — Треба ж запросить на весілля й Сватковську, і Елпідифора Ванатовича з жінкою. А Елпідифор — це ж бундючний петербурзький бюрократ! Треба ж нам і свою честь знати і себе чтить і шанувать.

— Та й навіщо б тобі, Меласю, справлять білу дорогу сукню з гірляндою та серпанком? Ти ж братимеш шлюб не в Києві, де на тебе витріщали б очі захожі з улиці роззяви, а в глушині, в селі. Одягнись в сукню, яка трапиться напохваті. Чи то в тебе ж їх мало! — вмовляв батько.

— Чи то ж можна, щоб я перед київськими гістьми стала на килим, мов мокра курка або будлі-яка обшарпана та обстрьопана дяківна! — репетувала Мелася.

Меласі страх як бажалось виставиться перед киянами, та ще як можна пишніше. Ті панни, що пізно виходять заміж, дуже люблять виставляться на своєму вінчанні й на весіллі, щоб перед усіма почваниться й себе показать.

— І справді, Меласю! Навіщо тобі отой клопіт — їхать до Києва та замовлять в магазинах оту традиційну виправу? Це ж морока та й зайва тяганина. Я, бувши на твоєму місці, накинула б на себе оту гарненьку ясненьку суконьку, що ти справляла на перший приїзд Уласевича, та й стала б під вінець, — сказала Ліда.

— Може, по твоїх вчених книгах так і випадає, а по моїх книгах то так зовсім мені не личить. Мені дуже, дуже пристав до лиця убір молодої, та ще атласовий, з одлиском. Чом би пак і не причепуриться на цей час може, єдиний на віку? — обізвалась Мелася.

— А може, й не єдиний. Буває часом такий випадок і вдруге, і навіть втретє. Про це один бог відає, — обізвався батько.

— Вдруге мене, певно, вже не візьме охота прибираться, а вперше треба як можна краще й багатіше убраться хоч би для Таїси Андріївни та для Люби, Марії Уласівни, та Ольги Семенівни та Тетяни Денисівни, та Усті, та Марусі, та Ольги… Щоб то пак вони сказали, якби я стала під вінець, ніби якась задрипана кострубата київська горнична або перекупка та перепродуха!

Ще кільки день змагались та галасували… і постановили їхать до Києва, щоб замовить весільний убір навдивовижу, а з повітового міста викликать кухаря готувать буцімто закуску після вінця, а справді — готувати багатющий обід, коли не бенкет. Старий мусив їхать до Києва й прихопити з банку чималу частку капіталу, щоб справить бучне весілля.

— Господи! скільки слів викинуто! скільки змагання! скільки тієї гризні та змажки! Коли б я наперед знала, що й ради мене буде стільки змарновано часу та слів, буде стільки змагання та лайки, трохи не бійки, то я не зважилась би навіть йти заміж! — сказала, нарешті, Ліда до Меласі та матері.