— Мабуть, така, хоч не в усіх. Заслоняйте ввечері вікна щільніше або й зачиняйте віконниці, бо вона, певно, заглядатиме, «а чи милий спить, а чи так лежить, та що її серденька не розвеселить», — промовив він словами пісні. — Щоб таки всі ці єпархіалки загалом були однієї вдачі, я цього не скажу. Але здебільшого вони чогось закарлючились на цю Мокіївну: удають з себе міських «баринь» або дідичок паній, а коли треба, то приставляються новими сьогочасними людьми. От хоч би й ця Мокіївна! їзде сама без погонича, коні поганяє, неначе якась київська лібералка. Погонича прибрала в смугнасту козачину, підперезала червоним поясом. На няньку начіплює свої шовкові стьожки, любе червоні сап’янці на наймичках, погонича кличе не «Гриньку», а «Григорій», наймичку зве не «Палажкою», а «Палагеєю», ніби справжня міська «бариня». От отець Яків так з охотою стане вам до помочі й пристане до нашої просвітньої спілки.

— Коли ж оця Ладковська каже, що батюшки на селах нічим щиро не пиклюються, тільки посиденьки та походеньки справляють, бо зам’якинюються на селах та ледащіють, і що в їх голови напхані тільки дертю та половою, — якось прохопився Яків Кирикович.

Парафієвський зареготавсь. Йому ці слова не були невідомі, бо й у листі до його Мокіївна теж не раз вживала ці самі, уподобні для неї слова тоді, як залицялася й запобігала в його ласки, підроблюючись під його світогляд та направу.

«Ну, хвалить бога, вже мені тепер не треба щовечора заслонять вікно од цікавої сусіди. Знайшла вона собі нову й кращу зачіпку", — подумав Парафієвський.

Минув рік. Яковові Кириковичу часто доводилось їздити по околиці лічить слабих. Він при нагоді все розпитував за сусід дідичів, за батюшок, докторів та фершалів. Він вже чув од Парафієвського, що деякі молодші пани й панії заводили домашні спектаклі, виучували грати самих таки селян — дівчат та парубків. Дійшла до його чутка, що одна дідичка заводе в себе молочний підварок і для себе, для своєї користі, і задля того, щоб розповсюдить це промислівство в околиці, а друга панія заводе в своєму селі усяке лікарське зілля, помічне в хворобах. Він випадком дізнавсь, що поблизу в дідича Гуковича є дочка курсистка, котра цікавиться сьогочасними справами. Никон Кучма збирав до себе в хату селян і перечитав на святках багацько нових українських книжок. Просвітність якось потроху розворушувалась. До Якова Кириковича потроху почали заходить слабі люде на пораду та за ліками. Серед мертвоти та глушини по тихих закутках почала накльовуватись просвітня робота. Уласевич скупчив докупи деякі невеликі сили для просвітньої справи, які проявились в околиці то з естетичними замірами, то з просвітніми й хазяйськими.

VI

Одного дня, перед пилипівчаним пущенням, до Андріяна Кириловича Гуковича привезли з станції телеграму. Він спочатку думав, що то прийшла звістка за продаж пашні, але, роздерши папір, він аж крикнув до жінки й дочок. Вони швидко позбігались на той поклик, бо були дуже зацікавлені.

— Од кого телеграма? Певно, а Києва? — хапком питала Текля Опанасівна.

— Чи не од Таїси Андріївни часом? — перебила матір Мелася.

— Та од Таїси ж Андріївни Сватковської. Переказує, що в неділю вранішнім поїздом прибуде до нас в гості на три дні з Любкою… і…

— І Елпідифором Петровичем? — спитала жінка.

— Де там з Елпідифором? Цей бундючний генерал зроду-звіку не сподобить нас такої пошани. Таїса Андріївна приїде з Михайлом Кириковичем Уласевичем, вашим новим приятелем.

Мелася почервоніла до самих здорових вух. Її вирячкуваті блискучі очі одразу неначе припали імлою й чорніли, як тернові ягоди, припавші росою.

Гуковичка трохи не йняла віри чоловікові, бо він часом її дурив, коли було в їх змагання або сварка за гроші. Вона вхопила в пучки папір, прочитала й на свої очі побачила й пересвідчилась, що то була правда. Мати переглянулась з дочкою й неначе очима сказала: от і маєш жениха! Мелася ніби очима одказала: і справді, мамо! таки напевно маю!

— Ще ж до неділі… От з нестямки й дні погубила…

Сьогодні вівторок чи середа? Либонь вівторок? — спитала Гуковичка.

— Середа. Ви, мамо, і справді погубили лік днів, — обізвалась Ліда, ні кришки не збентежена звісткою, котра до неї не стосувалась.

— Ще доволі маємо часу. Треба ж нам поклопотаться заздалегідь, щоб було чим прийнять гостей. Може, й справді… — почала Текля Опанасівна, але пик-мик! та й замовкла, зирнувши скоса на Ліду.

— Що це ти думаєш встругнуть задля гостей? Га? Про шик і не думай! Не закликати ж для їх музик та не заводить балу. Це ж наші звичайні, непрохані гості… — стиха обізвавсь Гукович. міркуючи потаємно в душі, чи вийде що путнє з тих одвідин, чи й ні.

— Музики не музики, а треба ж наготувать усього доволі на три обіди та троє сніданків і на три вечері. Треба б побігти в місто та вхопить зо дві свіжі шинки, та м’яса, та свіжої риби. Та й вин в нас сливе що нема, — говорила хазяйка, вже заклопотана.

— Та й шампанського треба б прихопить хоч зо три або з чотири пляшки, — проговорилась Мелася.