— Добре! Поїдемо, то й подивимось і дізнаємось за її слабість, на яку вона хоробиться,—обізвався голосно Уласевич.

— Мені дуже шкода її, бо вона була така добра наймичка, яких в нас на селах теперечки трудно й напитать. Так мені шкода її, що я оце перша мусила зробить вам візит. Я трохи нехтую салонними забобонами на цей раз, бо доконче треба одрятувать людину, може, й од наглої смерті. Порадьте, коли ваша ласка, й допоможіть їй.

«Яка добросерда людина ця молода матушка… І, певно, прихильна до народу. Недурно в неї такі солодкі добрі очки…» — подумав Уласевич, озираючи свіжий вид гості та оглядаючи ще свіжіше убрання.

— Котра це молодиця заслабла? Як її на прізвище? — спитав Парафієвський.

— Та Настя Сопілчиха! Ще як вона служила в мене, то все було кородиться на ноги або часом і слабує: то в неї часом було судомить в правій кульші, то в обох гомілках. А як вийшла заміж, то все чогось хоробиться та й хоробиться то на живіт, то на… — вкинула знов наукове слівце гостя. — Я випадком оце зайшла до неї подивиться та досвідчиться гаразд за все, а звідтіля просто до доктора. Я вас одвезу й ладна назад привезти. Та для неї забарка буде, може, й небезпечна.

— Я ладен служить вам хоч і заразі — промовив доктор і вскочив в кімнату, щоб натягти пальто. — Коли в молодиці щось небезпечне, то їдьмо таки зараз.

— Які це в вас книжки? О! Українські! Можна в вас позичить на який час хоч одну? — говорила матушка.

— Можна! Я буду радий, що знайшов читальницю! — обізвавсь доктор з кімнати.

— От і не знаю, яку брать.

— Беріть ту, котра на вас дивиться, — сказав Парафієвський.

— Коли ж вони ніби усі на мене дивляться. Візьму хіба оцю більшеньку.

І вона вийняла хусточку, втерла собі заснічене око й поклала хусточку на одібрану книжечку, наче назначила, котру хоче позичить.

Ладковська встала. Гості й собі встали й попрощались з доктором. Надежда Мокіївна Ладковська вийшла, але забула взять книжечку й хусточку. Усі вийшли на ґанок. Коло ґанку стояли коні. Ладковська вхопила в руки віжки й батіжок, попросила Уласевича сісти з лівого боку, а сама сіла праворуч, щоб поганять коні. Вона підняла голову, потрусила віжками й махнула батіжком. Коні шугнули в ворота.

— Це ви самі поганяєте? Приїхали без погонича? Ож дайте мені віжки, я поганятиму! — промовив Уласевич.

— Навіщо? Спасибі вам! Я люблю поганяти і вмію добре правувать кіньми. Я сама без погонича їжджу і на поле, часом і до міста: коні плохі, як ягниці, —говорила Ладковська й якось по-молодецькому випростала стан і знов махнула батіжком по конях.

— Ви оце, може, й ненароком підійшли під мій погляд, закликаючії мене до недужої. Я напитував отут людців, щоб мені ставали до допомоги та намовляли людей обертаться за ліками до мене, а не до знахурок. Селян трудно затягти до наших ліків або в лазарет. Лазарет лякає їх.

— Добре! Я ладна пристать до спілки: намовлятиму селян при нагоді, бо наші селяни обертаються до доктора часом вже тоді, як смерть стане за плечима.

— Тоді, як вже «смерті — не одперти», як кажуть в приказці. А заздалегідь та зачасу їм і в думку не приходе, щоб обернутись до нас за порадою.

Повозка була труська, і на бакаюватому шляшку тряслась, аж коливалась. Яків Кирикович почував, що плече сусіди все черкається об його плече, а далі почутив, що вона таки зумисне пригортається до його усією своєю дрижачою постаттю.

«Щось вона дуже вже ніби горнеться до мене, все ніби зумисне черкається. Гм… ще почне залицяться. Може, вона задля того оце й притеребилась», —майнула думка в доктора.

— Я пристану до вашої спілки. Я вже перечула через людей, що ви гуманна людина, пиклюєтесь темним народом. Та й мені це не первинка, — ці усякові сьогочасні погляди. В нас в єпархіальному училищі теж бувала усяка розмова, дуже сьогочасна. Я ладна намовлять та справляти людей до вас, бо знахурі принаджують їх до себе. Є тут в нас на селі одна знахурка, до котрої наїжджають навіть панки. Надбала собі баба чимало добра й збудувала собі здоровецьку хату. Це ваша конкурентка, та ще й неабияка.

— Надісь, багато дужча за мене на селі? — сказав доктор, засміявшись.

— Певно, дужча, принаймні була дужча до цього часу, — обізвалась Ладковська.

До хати слабої молодиці було не дуже близько. Перебігли півсела. Шлях пішов вигоном, а далі якимись мочарами, а за мочарами перескочили місток на здвижі, де слизіла течія в багновищі. Парафія Ладковського на далекому кутку Злодієвці була ніби на одшибі, за містечком. Ладковська спинила коні коло однієї хати. Обоє позскакували з повозочки й зайшли в хату. Молодиця давно була вже вагітна, і в неї наставало родиво. Уласевич оглядів недужу й сказав, що нічого небезпечного нема, що родиво часне й настане незабаром і, певно, обійдеться гаразд і без його помочі.

Ладковська вийшла, знов сіла на повозці попліч в доктором і покатала назад тим самим шляхом. Молодий доктор знов примітив, що вона ніби зумисне тулиться та горнеться до його й заглядає йому в очі.