— Не так-то легко й напхать, коли докторам доводиться йти на перемоги з знахурками, —промовив фершал, осміхаючись.

— Побачимо, хто кого переможе. Може, я таки якось та переможу, — додав Уласевич.

Рипнули двері. В світлицю увійшов височенький, русявий та кругловидий парубок. На йому був крамний попелястий куценький жупан, підперезаний зеленим поясом. Чоботи з високими лиснючими халявами були на корках. Він поздоровкавсь і привітався з усіма, подавши руку.

— От і Никон! За вовка промовка, а вовк у хату! — сказав фершал.

— Цебто за мене? — спитав Никон з ледве примітним осміхом.

— Атож! Згадували про тебе та оце саме балакали таки за тебе, — обізвався вчитель.

Никон якось соромливо спустив віка й вії і втупив очі в поміст.

— Сідай, Никоне, до стола та випий стакан чаю, — промовив Уласевич до гостя, скидаючи бистрим оком його тонку та струнку постать.

— Як дасте чаю, то й вип’ю, — сказав Никон і все зорив по світлині та по стінах. Його, очевидячки, зацікавили здоровенькі анатомічні й інші малюнки, почеплені по стінах нарізно одна од другої.

— Що це за малюнки в вас? Чи не такі картини, чи що? — спитав Никон, не сідаючи на стілець.

— Цене картини. То, бач, понамальовуване людське тіло й зверху, і всередині з частками нутра, шлунком та печінками, — сказав доктор.

Никон длявою ходою подибав попід стінами й оглядав дуже вважливе кожний малюнок, але нічого не втямив та все питав у доктора. Уласевич встав і нашвидку оповів йому дещо за малюнки. Никон придивлявсь, де в людини коса та шлунок, де нирки, до легке, який на взір мозок. Згодом потім він сів на стільці, але все зиркав на малюнки, котрі, знать, дуже його зацікавили.

— А це що в вас? — спитав Никон, показуючи очима на п’яніно.

— Це п’яніно, чи фортеп’ян, на котрому я граю, — сказав доктор.

— Я фортеп’яна бачив в одного нашого батюшки, а цю штуку я бачу вперше. Чи на йому так само грають, як і на фортеп’яні? — спитав Никон.

— Однаковісінько, — сказав Парафієвський і, вставши, одслонив віко й торкнув пальцями кілька клавишів.

— Так само молоточки торкають струни, як і в фортеп’яні? — спитав Никон.

— Достоту так, тільки в йому струни почеплені навскоси, а не вподовж, як у фортеп’яні, — сказав Уласевич, посовуючи стакан до Никона.

— Я дуже люблю співи та музику, але на моє безголов’я не вмію ні на чому грати, тільки часом бавлюсь дурною сільською сопілкою, — сказав Никон.

— І то музика! Адже ж дівчата часом танцюють і під сопілку, як нема троїстих музик, — промовив фершал.

Никон сьорбав простиглий чай не хапаючись та все зорив по малюнках і пильно додивлявсь до їх, зацікавлений такою новинкою, якої він зроду не бачив.

— Я оце прочув, що ви прибули з Києва, і зумисне зайшов до вас, щоб позичить яких-небудь книжок для читання, — сказав Никон згодом, обернувшись до доктора.

— Я навіз деяких книжечок. Коли маєш охоту до читання, то й позичу. Он дивись! Ото нові українські книжечки, що повиходили недавнечко.

Никон узяв у руки книжечки й переглядів їх з цікавістю.

— Оці українські книжки найбільше припали мені до вподоби, бо я все дочиста розбираю, що воно понаписувано. Та вони таки цікавлять мене й тим, що в їх писано все про нас, селян, та про наше життя, —сказав Никон.

— Та Никон таки тямить багацько в цій справі, бо напам’ять знає сливе усього Шевченкового «Кобзаря». Він і сам складає українські вірші. З його таки добрий віршомаз, — обізвався фершал.

— Напам’ять — не напам’ять, а «Кобзаря» я прочитав усього, та ще й не раз. Я дуже люблю читати вірші, та ще й писані нашою сільською українською мовою. І читаю. І ніби все співаю та й співаю. І начитаюсь, і ніби воднораз і наспіваюсь досхочу. Аж на душі стає легше й веселіше, — сказав Никон.

— А другим хлопцям ви читали які книжечки? — спитав доктор, переходячи з ти на ви, бо йому стало ніяково тикать на такого парубка, котрий багато дечого прочитав.

— Читав. Я достав «Катерину» та «Наймичку», достав «Сіру кобилу» та «Голку». Та з тією «Сірою кобилою» було мені чимало клопоту. Трохи не з усього кутка натовпом збіглись до мене парубчаки, навіть і чоловіки, та все: «Читай та й читай ту «Сіру кобилу»! Вже вони мені аж остогидли, бо надокучили.

— То ти читай їм оці новіші книжечки, — сказав доктор.

— Спасибі вам за цю раду! На селі трудно доп’ясти будлі-яку книжку. А коли оце ви навезли нових книжечок, то й люде читатимуть назахват, і я сам читатиму для їх. Людей на селі треба всіх вчити й напутювать, бо усі люде брати і всі повинні поважать й любити одно другого і дбать для всіх, як для рідних братів… Я й жидів не цураюсь і не тямлю, навіщо то інші люде нехтують ними… Усі люде на світі брати.

«Чи не штунд часом оцей Никон?» — майнула в Уласевича думка.

Вчитель і фершал одрізали собі по шматку ковбаси й почали полуднувать.

— Полуднуй, Никоне, — сказав Яків Кирикович.

— Не хочу. Спасибі вам! Та мені якось і не припадає до смаку м’ясище. Їси та й несамохіть все міркуєш, що люде закололи свиняку, неначе якісь лиходії, абощо. Це ж все одно, шо душогубство. Якось воно трохи ніяково; аж гидуєш, як їси, хоч я й не гидливий вдався.