— Мені стало шкода Насті. Треба ж вважать не тільки на себе, але й на ту безщасну бідноту, —обізвалась Ладковська.
— Звідкіль це на тебе найшла така охота до добродіяння? — стиха обізвавсь о. Яків.
— З доброго серця, а не так собі, з доброго дива! — одповіла жінка, брязкаючи ключами.
— Треба важать і на людський поговір. Адже ж за твої одвідини молодого доктора піде скрізь чутка, піде поголоска!
— Нехай іде! Там-то мені клопоту. Я ладна наплювать на той погозір, бо я вище од того. Я вольна людина і маю право вволяти свою волю.
Отець Яків вже знав з досвіду, що за цим зараз почнеться крик та репетування, що вона застукає щиколотками об стіл, почервоніє од злості, як упир. Він замовк і тільки важко зітхнув, бо вже дізнавсь, що Надежда Мокіївна вийшла за його заміж без щирого кохання, і давно постеріг, що її серце липне до паничів, як бджола до меду.
Надежда Мокіївна була трохи чудна на вдачу: не любила нігде бувать у гостях, не мала близьких приятельок, ні з ким щиро не приятелювала й якось держалась осторонь од усіх сусід. Вона і в себе не любила приймать гостей, вітала їх з неохотою, була навіть непривітна до них. Сусіди примічали це потроху й одкаснулись од неї одразу. Тільки й любила вона їздить в гості до тих сусід, де були паничі, приймала в себе дома тільки паничів, як вони часом приїжджали до отця Якова. Коли вчитель траплявся гарний або в хорі з’являвсь гарний парубок півчий, вона тоді ходила в школу на співки, буцім бито задля того, щоб допомогти вчителеві гарно справлять півчу. Але як тільки той гарний півчий виходив з хору, те падкування до співів одразу зникало в неї, і вона переставала ходить на співки. Усіх гарних чоловіків, усіх красунь молодиць на селі вона знала, скрізь ловила з жадобою красу очей та брів і милувалась ними. До кожного панича вона залицялась, хоч би він був і не дуже гарний. В одного їй припадали до вподоби гарні виразні очі, в другого чудові вуса, в того червоні уста. Але кохання й завсідне залицяння до паничів в неї було романтичне й ніколи не заходило далеко: воно скидалось на відоме інститутське «оббожування».
О. Яків постеріг її норови, постеріг її романтичність і мусив занехаять її залицяння.
Тим часом Яків Кирикович, вернувшись додому, почав роздягаться й зирнув ненароком на стіл. На столі біліла настовбурчена хусточка Ладковськоі, а під хусточкою лежала та українська книжка, котру вона позичила в його.
«От і забулась взять і книжечку й хусточку, надісь, спохвату. Певно, вдалась надто вже спішна на вдачу, або… може, вона була дуже заклопотана слабою молодицею. Певно, має дуже добре й почутливе серце», — подумав Яків Кирикович, пораючись коло столу та прибираючи посуд.
Гукнувши в вікно на парубчака наймитчука, він оддав йому книжечку й хусточку й звелів зараз однести до Ладковської, а сам засвітив світло й примостивсь на ліжку на спочинок. Недавні події несамохіть виникли в його уяві. Перед ним неначе манячіли й Ладковська, і недужа молодиця в убогій хатині на полу, прикрита рядниною. Різкий голос Ладковської все вчувався, ніби лунав десь недалечко од його. Він неначе почував її м’яке плече, що ніби все черкалось об його. Але ця згадка була йому не дуже приємна. Ладконська не надила його ні красою, ні своєю науковою розмовою.
Він сів за стіл дописувати розпочату лікарську книжечку для народу.
Наймитчук приніс до о. Якова книжечку й хусточку і передав через наймичку в горниці. О. Яків узяв і одніс жінці.
— Ти загубила хусточку. Це вже десята загублена хусточка од різдва, як я полічив їх. Ти їх сієш, неначе цибулю на грядц, — промовив о. Яків з осміхом.
— Це ж я спохвату забула в доктора позичену книжку. Така вже я вдалась тороплена та спішна, — сказала Ладковська, укладаючи меншого хлопця в колиску, що стояла проти її ліжка.
Незабаром вона, не роздягаючись, лягла в постіль, поставила світло на столику, одчинила вікно в садок, взяла позичену книжку, розгорнула й почала читати. В покоях стишилось: ніхто нігде вже не вештався й не ворушивсь. Наймички вже не турбували її. В домі стало тихо — анічичирк! Ладковська, виспавшись всмак вдень по обіді, любила довго читать вже лягома, коли вся оселя ніби замирала і навіть собаки надворі не гавкали.
Вона довгенько сліпала очима, але зміст української книжки не припадав до направи її душі, до направи її думок. Сільські дядини та усякі тітки не цікавили її ані кришки в той час. Гарний доктор своїми блискучими й трохи смутними очима все неначе вертівся перед її очима. Перед нею все ніби манячіли його очі, високі рівні брови, миготіли пишні, ніби шовкові пелехаті вуса. Вона кинула книжку, встала, налапала па столі романи, забрані з читальні військового клубу в повітовому місті, де військо літувало в лагері, і почала переглядати й добирать собі роман. Вона тільки й жила тими французькими романами. Але з їх найбільше припадали їй до вподоби романи, повні усяких романтичних та страшних пригод, романи Ксав’є де Монтепена та Понсо дю Терайлля. Ладковська налапала передніше почату Монтепенову «Червону чарівницю», надзвичайно дивовижну, в котрій оповідалось, як похований небіжчик ожив в домовині і його випадком викопують живісінького… Вона читала в той вечір з смаком, неначе пила якесь дороге вино і не могла загасить гарячої та пекучої жаги. На місці героя красуня маркіза вона все вбачала молодого красуня доктора, а на місці красуні маркізи вона ставила себе. І їй все ніби уявки привиджувалось, що цс дійсно вже діється її справдешній роман з Яковом Кириковичем, що він мане її рукою, ніби кличе потаєнці десь на самоті, в якомусь лісі, в якійсь зеленій прегустій гущавині, де нема й живої душі.