«Чи вона ізде сама й поганяє коні по-сільській, як роблять на селах молодиці, чи, може, підроблюється під поведенцію між деякими міськими паніями, що часом чваняться, їздячи по вулицях без погоничів? —думав доктор. — Щось воно скидається на останнє! Це якась сьогочасна новосвітська матушка або хоче вдавать з себе лібералку».

Ладковська хвиськала батіжком по конях і бадьорилась, сіпаючи за віжки.

— Ви зробили велику помилку, що забились на службу в таку глушину. Я, бувши на вашому місці, зроду-звіку не виїхала б з міста. Занидієте та зачеврієте ви отутечки, — почала Ладковська, зирнувши скоса на пелехатий вус, що трохи не черкався об фіалки та ряст на її капелюші.

— Тaк, бачте, трапилось. Нам трудно в місті напитать службу при лазаретах чи будлі-деінде, щоб за щось зачепиться, як то кажуть. А тут я всядусь на місці та й сидітиму спокійненько. Нудьга мене не лякає нітрошки, бо я наваживсь нести світло в цю темряву якмога більше. Це буде для мене й діло, і розвага, і, може, хоч потроху справдяться ті наші мрії й гадки, котрі в нас були ще в університеті вкупі з товаришами.

— Як я була в єпархіальному училищі в Києві, то й між нами часто була розмова про усякові сьогочасні принципи. Але, знаєте, в цій глушині часом нема з ким навіть побалакать гаразд за щось краще й вище. Тутечки часом півроку не бачиш людського лиця, — говорила Ладковська, ньокаючи вряди-годи на коні. — Клопіт по хазяйству та пиклювання дітьми — ото уся моя й праця й розвага. Нема з ким путнім словом перекинутись. Оце багно якось всисає тебе недоброхіть сливе з головою, хоч і сам того якось не примічаєш.

— А я й тут знайду собі розвагу й працю, опріч моєї роботи. Ми маємо на думці розповсюдювать серед цієї глушини просвітність то книжечками, то розмовою, живим словом. Шкода тільки, що ми не знаходимо собі певних та надійних помагачів. Тут при школах читалень сливе нема, а коли вони де й є, то в їх валяється кільки книжечок або ні до чого негоденних, або писаних мовою церковною та великоруською, мало зрозумілою або надто вченою й зовсім-таки не зрозумілою для селян.

— От і я стану вам до помочі, бо маю потяг до цієї справи. А хто потягується до чогось вищого й ідейного, то доконче пристане до вашої спілки. Може, здійсняться й наші давні школярські мрії та гадки… як і ваші, — сказала Ладковська.

— От я й радий, що натрапив в глушині на живу людину, що ладна стати до культурної праці вкупі зо мною, — сказав Уласевич. — От і маємо ще одного спільця нашого товариства. Спасибі вам за спочування до нашої справи.

Ладковська так забалакалась та високо понеслась з своїми мріями, що баскі молоді коні збігли на окіп. Повозочка перехнябилась і трохи не перекинулась. Коники були свого хову, бо отець Яків кохавсь у конях, мав свій пастівник на чималих луках і розводив коні на продаж. Ладковська смикнула віжки й ледве-ледве направила коні на шлях, що й потрапила в багнисті бакаї. Багно захлюпалось. Грязюка бризнула, обляпала докторові щоку й сіла горобцем на фіалки та ряст на голові в Ладковської.

— Оце як я забалакалась і стала така невважлива, що трохи вас не перекинула, та ще й у багнистому місці, — сказала Ладковська.

Завезла вона панича до квартири на подвір’я, а сама повернула коні назад і покатала додому.

Надежда Мокіївна Ладковська викралась з дому до доктора саме в той час, як панотця покликали на похорон, бо панотець її не пустив би.

Ладковська, виїжджаючи крадькома з господи, потай од свого панотця, спохвату забула покинуть дома ключі од шафи й завезла їх в кишені. Панотець вернувся з похорону. Наймичка подала на стіл самовар. Кинулись за ключами, парили парка, а ключів нігде не знайшли, і матушка десь зникла. В шафі був замкнутий чай, сахар і посуд. Самовар клекотів, парував, доки й не погас. Вже поночіло. Корови вернулись з поля, ревли за телятами. Полова й дерть були позамикані: ні з чого було зробить обмішку для корів. Наймичці вже час було варить вечерю, а комора була замкнута.

Вже надворі сливе поночіло, як Ладковська приїхала.

— Куди це ти їздила? — спитав в жінки отець Яків.

— Та оце возила доктора до Насті. Прибігла до мене її мати за порадою. Настя дуже заслабла. А я поки привезла доктора та поки одвезла, то чимало часу загаяла. Ой як же я забарилась! — казала матушка, одмикаючи шафу, не роздягнувшись і зопалу ніби кидаючи на стіл чайницю, сахариницю й усякий посуд.

Вона похапцем скинула капелюш і пальто й почепила на кілочку в столовій, де вони часом висіли не сховані по три дні й припадали порохом сливе на палець. Вона не шанувала одежі й, роздягаючись, кидала її, де траплялось, і кільки день не ховала її в шафу, бо… забувалась.

— Хіба ж не можна було самій старій матері побігти до доктора? Треба було доконче тобі їхати та гаять час. І в покоях безладдя, і корови стоять недоєні, і коні оброку це їли й досі, і вечеря не готується, бо й комора й половник з половою для корів — усе позамикане, — мимрив отець Яків стиха. Але він не насмілився докорять жінці. Він вже дізнався з досвіду, що жінка була опришкувата та натуриста, була ладна збить бучу лайкою, криком та галасом і, врешті, вміла якось викрутиться та одбрехаться.