М а г д а л и н а. А що? Скажи, кумо, скажи!

Б а ш м а ч н и ц я. Оцей панич сьогодня заручився з Оленкою, тільки нікому не кажи, щоб ніхто не знав. Чуєш?

М а г д а л и н а. Оце! Чи я дурна, чи я мала, щоб рознесла, як сорока, на хвості! Тільки ти та я знатимемо, а більш ніхто, ані душа. (Кличе Меропію.) Чи ви, кумо, знаєте, за що це ми п’ємо могорич?

М е р о п і я. Мабуть, за душу покійного Скавики Горпина справляє поминки.

М а г д а л и н а. Де там поминки! Отой панич посватав сьогодня Оленку.

М е р о п і я. Ой господи! А я думала, що це разом з іменинами й поминки, бо як прийшла в хату, то ніби ладаном запахло.

М а г д а л и н а. Та то, кумо, од вашої одежі пахне ладаном на всю хату; нікому ж не кажіть.

М е р о п і я (сумно). Про мене там! За всі. голови! Байдуже мені! (Меропія шепче на вухо сусіді, сусіда другій кумі і т. д.)

Г о р п и н а. Що це ми сидимо, пхаємось коло стола, наче овечки! Сядьмо, куми, долі!

Б у б л е й н и ц я. І я затого не всиджу на стільці, аж коливаюсь. Педоре! Давай килима! Сядьмо, куми, долі на килимі, щоб було не високо падати, бо Меропія вже коливається, як жид з богоміллям коло вікна.

П е д о р я стелить килим долі.

Б у б л е й н и ц я бере стільчик, ставить серед килима.

Б у б л е й н и ц я. Ви, свята імениннице, сідайте посередині на стільчику, а ми сядемо долі кругом вас.

Горпину садовлять на стільчику.

В с і сідають кругом неї.

Г о с т р о х в о с т и й скидає сюртука й собі сідає.

Б у б л е й н и ц я. Ви, Горпино Корніївно, наше сонце, а ми ваші ясні зорі.

Г о с т р о х в о с т и й. Бувають усякі зорі. Ясні зорі, та не всі..

В с і. Ви, імениннице, наше ясне сонце, а ми ваші зорі.

Г о с т р о х в о с т и й. А мене ж куди приткнете? Нехай я буду хоч місяцем.

В с і. Вам на небі нема місця.

Г о с т р о х в о с т и й. Ой не вгадали! Не вам те знати!

Г о р п и н а (з чаркою в руці). Куми мої, любі мої! Заспівайте мені, прославте мене, свою куму, Горпину Скавичиху. Нехай я трохи заплачу.

В с і (співають).

І лід тріщить, і комар пищить,
А то кум до куми порося тащить.
Кумцю, голубцю! Звари мені порося,
Звари мені порося, щоб і юшка була!
І юшечка, і петрушечка.
Кума моя, люба моя, моя душечка!

Г о р п и н а. Ой, не співайте, не завдавайте жалю, бо я вже плачу. (Втирає сльози). Так мене розжалобили, так розжалобили! (Тягне Меропію до себе й цілує її.) Спасибі вам, що ви мене не забуваєте та не цураєтесь мого хліба-солі. Поки жива на світі, не забуду вас; буду за вас щоранку, щовечора молитись богу, подам за вас часточку в Братському монастирі.

М е р о п і я. Помоліться, Горпино Корніївно, за мене, грішницю; вже ж я сьогодня нагрішила, так нагрішила (складає руки до бога), що не знаю, чи й простить мені отець Модестій.

Г о с т р о х в о с т и й. І за мене не забудьте подати чарочку, бо й я так нагрішив, так нагрішив! Не знаю, чи простить мене… гм… не знаю, й хто там прощає.

Г о р п и н а. А хто видав передражнювати? Хто видав кривитись? Глядіть лишень, бо я вас так поскубу за чуба!

Г о с т р о х в о с т и й. То й скубіть, та скубіть добре,— бо є за віщо поскубти. Патли добрі.

Г о р п и н а. Розтривожили ви мене піснями. Плачу я, що мене моя рідня цурається, небога Євфросинка мене цурається; не бажають вони мені щастя-долі, коли не прийшли покуштувати моєї хліба-солі. Ой господи! Ота мені Євфросинка… Та що й казати… коли вона мені небога. Гріх мені осуждати, та ще й свою родину.

М е р о п і я й М а г д а л и н а. Ой господи! Який-то тепер світ настав: брат встає на брата, сестра на сестру.

Г о р п и н а. Небога Євфросинка на рідну тітку. Нехай уже бог скарає її за мене, смиренну рабу божу.

В с і. Нехай уже її господь покарає, коли вона така.

Г о р п и н а. Нехай її курка вбрикне. Вона мені не небога, а я їй не тітка однині й довіку. Анахтема! Анахтема! Анахтема!

В с і. Анахтема! Анахтема! Анахтема!

Г о р п и н а. Оце згадала таке смутне та й засмутилася!

Б у б л е й н и ц я. І треба було згадувати в такий день! Коли б у мене така небога, то я б на неї пху! Та й годі.

Г о р п и н а. То й я на неї пху!

В с і. Пху-пху-пху на неї, сатану, та й будьмо знов веселі! Цур їй, пек їй, коли вона одцуралась од роду.

Б у б л е й н и ц я. Є і в мене, признатись, така родичка, та… не хочеться тільки розказувати, та ще й при людях. А!.. аж язик свербить…

В с і. Та кажи, кажи! Нащо жалувати таких псяюх.

Б у б л е й н и ц я. Та розказала б, та, як-то кажуть, стіни слухають.

Г о с т р о х в о с т и й. Педоре! Візьми кочергу та повигонь стіни з хати.

Б а ш м а ч н и ц я. Я вже знаю, про кого мова мовиться. Це в наше вікно камінь ударив.

Б у б л е й н и ц я. Не знаю, може, в ваше. На злодієві шапка горить. Що ж робити, коли ваш рід такий удався, бо то з вашого кодла.