— Може, ти сама зачіпаєш сина й невістку?— спитав батюшка.

— Ой боже мій милий! Хто б їх зачіпав, якби вони на мене не нападались. Оришка часто б’є мою унучку од першої невістки й знущається над нею, нівечить на їй одежу. А мені жаль дитини, то я часом обороняю дитину рогачем або кочергою: а вона мене часом пхне так, цю я й звалюсь на землю й падаю сторч.

— Ото, Палажко, як вони говітимуть та не перепросять тебе й не попрощаються з тобою перед причастям, як велить звичай, тоді я не дам причастя їм обом. А як перепросять тебе, то я не маю права не допустить їх до причастя,— сказав батюшка на прощанні.

На другий день баба Параска прийшла до матушки: вона напитала на селі для матушки наймичку і прийшла сказать за неї. Матушка розказала, за що приходила просить батюшку Палажка. Параска, вертаючись додому, стрілась з Палажчиною невісткою і все розказала; а невістка зараз розказала своєму чоловікові. Він cпахнув і розлютувавсь на матір.

Через кільки день баба Палажка, годуючи свої кури, примітила, що її кури десь діваються. Вже не стало двох курок. Увійшла вона в хату та й чує, що на горищі закиркала сполохана курка.

— Хто то ганяє кури? — гукнула баба з сіней.

— Та це я проганяю ваші кури. Ваші кури їдять мій овес, бо я зсипав свій овес на горищі, — обізвався Петро, злазячи по драбині. — То я, мамо, сідаю на горищі на засідки на ваші кури, бо ваші кури занадились до мого вівса. Я вже вбив ломакою дві ваші курки,— сказав Петро.

— Де ж ти їх дів? — спитала мати, як він зліз з горища в сіни.

— Загорнув в овес, бо як буде купець купувать овес, то більше буде вівса на вагу,— сказав син і пішов у хату.

— Нащо ж ти загорнув їх в овес? Я опатрала б та вкинула в борщ; принаймні кури не пропали б дурнісінько. Чи в тебе не всі дома, чи зроду нема однієї клепки в голові?

Баба як стояла в одній сорочці й боса, з досади так і полізла по драбині на горище, розгорнула овес і знайшла дві курки. Тим часом син вийшов в сіни, прийняв драбину, виніс надвір і поставив коло хати, а сам пішов з двора. Баба побачила, що нема драбини, хотіла злізти по дверях, але в неї ноги одубли. Мороз тоді був таки добрий. Вона лапала ногами перекладину на дверях, щоб вчепиться пальцями та стать другою ногою на клямку, але й до клямки не достала. Дряпалась вона довгенько й мусила вернуться на горище. Бідна баба змерзла. Зуби в неї цокотіли; вона трусилась од холоду; ноги й руки одубли. Оришка в хаті реготалась.

Баба почувала, що вже замерзає, і почала кричать не своїм голосом:

— Рятуйте! ой рятуйте, хто в бога вірує! Ой пропаду! Оришко! пристав драбину!— І вона кричала так здорово, що сусід Юрченко, вештаючись по дворі, почув той несамовитий крик і мерщій прибіг в сіни: він думав, що в хаті когось ріжуть. Чує він, Оришка в хаті регочеться, а баба кричить ґвалт на горищі. Він ухопив драбину й приставив до стіни. Баба ледве стогнала й насилу злізла з горища. Вона аж посиніла і ледве могла ступить кільки ступенів, бо коливалась на ході і трохи не впала. Юрченко підхопив її під руки і ввів у хату. Баба зараз полізла на піч і лягла на черені, та все трусилась і стогнала, а зуби аж цокотіли.

Юрченко вхопив на жердці кожуха, вкрив бабу й одрятував її. Він осміхнувся й пішов з хати. Баба насилу одійшла, бо в неї вже були закоціліли руки й ноги і душа насилу держалась в тілі.

Вже аж перед вечором баба одійшла й злізла з печі. Син вернувсь додому. Мати почала докорять йому.

— Чи ти бога не маєш в серці, і бога не боїшся. І людей не соромишся, що так знущаєшся надо мною? Чи ти в таку годину на світ народивсь, що я од тебе мушу терпіть таке горе?

— Мовчи, бісова паро, бо я куплю за три карбованці рушницю, постріляю усі твої кури й тебе застрелю! — крикнув син несамовито.

Палажка почала йому докорять і не мовчала. Син кинувсь до неї, мов злий, роздратований півень. В його руки трусились. Він увесь посатанів, аж став синій, вхопив матір за барки й тряс так, що в неї трохи голова не одскочила, і вона вкусила себе зубами за язик. Трясе він матір та кричить, як навіжений:

— Ти не мати, а скажена собака. В тебе піна тече з рота, як в скаженого вовка. В тебе язик випаде такий завдовжки, як кочержилно. Тобі тільки байстрюків водить, а не жити з дітьми й людьми. Допекла ти й батькові до живих печінок.

Вилаявши матір донесхочу, Петро кинув її на лаву та й пішов з хати.

— Цур тобі, пек тобі! Не я тебе родила. Родила тебе люта зміюка. Не буду я жива, як зостанусь жити в оцій хаті.

— Коли вам у нас у всьому недогода, то перебирайтесь в противну хату. Там вам буде догідніше, та й не буде кого лаять та гризти. Ви ж маєте свій хліб, то й печіть собі паляниці чи хліб, бо ми вам свого хліба з нашого поля більше не дамо,—говорила невістка до свекрухи.

— То й буду їсти свій хліб; піду до млина, намелю жита та й напечу собі хліба. А як ви й далі лаятимете мене та битимете, то я перейду жить до дочки та й одверну для неї свою частку поля, а не для Петра. От що буде! Нехай Петро дулю з’їсть, коли б’є та кривдить свою матір, та знущається, неначе я на світ народилась задля того, щоб йому було кого бити та лаять.