— То добирай і ти способу, коли маєш розум,— сказала в одповідь Параска.— Я бачила, як диякон читав духовницю коло питля мірошникам та чоловікам, що застоювали коло млина черги, а вони слухали та сміялись. Дриндзай зараз до диякона та причепись до його, то, може, піп тобі й оддасть. Духопниця лежить в його під образами на столичку; там її побачиш. Але мені нема часу слухать, що ти варнягаєш; та й твоїх молитов мені не треба, бо я й сама вмію молитися. Біжи-бо мерщій до диякона та шукай в його духовниці на косинчику на покуті під образами! — сказала Параска, бо подобрішала, згадавши про свою торішню біду, і хутчій дременула наче навтікача од свого ворога.

Палажка пішла до диякона й почала прохать та благати, щоб піп оддав її духовницю. Вона вже нагляділа коло образів на косинчику свою духовницю, але не насмілювалась нахабно взять, бо боялась образів.

Диякон взяв духовницю й оддав їй. Палажка впала на одно коліно, поцілувала його в руку й подякувала.

Вона швиденько й веселенько почимчикувала зараз до сина й показала йому духовницю, як показують ті, котрі були програли битву, однятий в їх стяг. А показавши її й почванившись, вона швиденько вийшла з хати, йшла та все оглядалась назад: вона боялась, щоб часом син не наздогнав її та не одняв бомаги.

Прийшла вона в хату до дочки й показала їй і зятеві духовницю і вже не прибивала її цвяшками до дна скрині, а загорнула в хусточку й сховала в своїй скрині насподі під сорочками та спідницею.

— Отепер Петро й Оришка вже не знайдуть бомаги, хіба вночі вкрадуть скриню,— говорила веселенько Палажка.

— Глядіть лишень, мамо! Вони ладні й скриню вкрасти вкупі з духовницею та потаєнці винести з хати навіть вдень, як нас обох не буде дома, бо догадаються, що або в скрині, або під скринею лежить ціла різа вашого поля,— говорив всмішки Тиміш.— А таку скриню, де захована різа поля, варто вкрасти.

В дочки бабі полегшало на серці, бо було спокійнішежить.

Дочка була добра й прихильніша до неї, ніж син та невістка. Тільки Тиміш вдався на вдачу в свою веселу та насмішкувату тітку, бабу Параску, і таки частенько піднімав Палажку на сміх. Баба одгризалась і зараз загризалась з ним і заводилась, говорячи йому довгі свої напутіння та навчання. І вона незабаром остогидла й зятеві. В його поля було чимало, і він не дуже-то квапився та поривав очі на бабину частку поля.

Влітку баба почала частенько ходить до Білої Церкви до адвоката, щоб однернуть свою частку поля для дочки. Чутка про ці бабині вчинки дійшла до сина й невістки, бо баба скрізь нахвалялась, що не дасть синові за його провину свого поля. За цю нахвалку сусіди зараз розказали її синові.

Зять добре знав, що як теща одпише на його жінку поле, то після її смерті підніметься тяганина й колотнеча, бо Петро позиватиметься з ним, і йому довелось би багацько грошей пропозивать і, може, й поле втратить.

Він послав жінку до Петра, щоб він та Оришка прийшли й перепросили матір і взяли до себе. Порадившись, Петро й Оришка пішли до баби Палажки, поцілували в руку, перепросили й запрошували знов перейти до їх жити. Баба бачила, що вона знов «обществує» й трапезуватиме в сина, згодилась перейти до його на життя. Син зараз перевіз до себе її скриню й манатки.

— От бачиш! і в мене знайшлося щось таке, щоб затулить пельку і тобі, і твоїй жінці, як і в Параски, щоб ви були мені покірненькі, чтили й шанували мене, бо я ж ваша мати, а ви мої, а не чортові діти, — так напутювала Палажка сина й невістку, вернувшись на свою оселю та в свою хату.

І справді баба Палажка таки добрала способу, якою затулкою можна було затулить пельку й синові й невістці, щоб присилувать їх кориться й слухати її: та затулка була — батьківське поле. І вони мусили терпіти і змовчувать Палажці, сподіваючись, що смерть незабаром визволить їх од лайки й бійки.

1908 року.