Про УКРЛІТ.ORG

Біда бабі Палажці Солов’їсі

C. 7
Скачати текст твору: txt (96 КБ) pdf (105 КБ)

Calibri

-A A A+

— Та хіба ж не варто написать книжку про твоє житіє? Ти ж і по монастирях ходиш, і паску їси сливе щороку в Лаврі,— обізвалась титарка.

— І, господи! скільки я виходила по монастирях, а скільки я переводила прочан в Київі! Я й лік їм погубила! — сказала Палажка.

Гордовитій бабі здавалось, що вона вже присвятилась, коли за неї, таку богобоящу, вже пишуть книжки.

— Піду ж я до Смолянки, або до Шпира, або до вчителя та розпитаю,— сказала Палажка, і хапки попрощавшись, вона зайшла по дорозі до Смолянки. Але Смолянка сказав, що в його нема тієї книжки, бо трохи страхався бабиного язика, хоч у його й була книжка. Хазяйка випровадила бабу аж за ворота.

— Та твій же син, Палажко, співає в церкві, то вчитель повинен би таки сказать йому за ту книжку, коли вона є в його, бо він же правує півчими.

Солов’їха не пішла до Шпирів, а швиденько попростувала в школу до вчителя. Вона застала його вдома.

Вчитель затопив у печі й грівся коло печі, сидячи на стільці. Він жив в невеличкій кімнатці з маленькою піччю, де можна було готувать страву, коли траплявся жонатий вчитель. В кімнаті було світло й чепурно прибрано. На прізвище він звався Неліпович. Це був жвавий, проворний молодий панич, котрого ректор вимкнув з третього класу духовної семінарії. Він був сирота. Його прийняли в семінарію на скарбовий кошт в пансіон. Але він не дуже-то прилягав до книжок, хоч і любив читать деякі наукові книжки… Його вимкнули з семінарії більше за непокірливу вдачу, за те, що він завжди змагався й лаявсь з усіма вчителями і наговорив нахабно усякої нісенітниці інспекторові-ченцеві.

Палажка ввійшла й поздоровкалась з Неліповичем. Він трохи здивувався, чого це вона прийшла до його на одвідини.

— Це ви, бабо, мабуть, маєте якесь діло до мене за вашого сина? — спитав він у баби.— Певно, прийшли, щоб я заплатив йому гроші за співи в церкві? Ваш син добре співає на криласі й ходить в церкву щонеділі, так, як і ви. Сідайте ж в мене та будете гостею.

Палажка сіла і втирила в учителя свої чорні блискучі, як кришталь, допитливі очі.

— Мені казали люде, що в вас є така книжка, де списано все моє житіє. Чи воно справді там списано за все моє житіє?

Вчитель осміхнувся, а його круглі веселі сірі очі ніби зареготались.

— Є така книжка, де списано ваше житіє, хоч, може, й не все, а так здебільшого. Там списано, як ви до церкви ходите щонеділі й б’єте багацько поклонів, що ви щороку ходите в Київ на прощу і багато дечого.

— Це правда, що я ходжу на прощу в Київ щороку. Так вже мені бог дав. А чи там списано те моє житіє, що мене усі в хаті мучать, трохи не катують, скубуть мені коси, як святій Варварі? Чи там списано за мене, як за мученицю чи як за спасеницю й преподобницю?

Сірі Неліповичеві очі залисніли й наче зареготались. Він ледве не приснув од сміху, похапцем витяг з кишені хусточку й почав буцімто сякать носа голосно, з усієї сили, щоб придушить сміх. Він добре знав, яка то преподобниця сиділа в його хатині, бо школа виходила на вигін саме проти бабиної оселі, звідкіль йому доводилось не раз і не два чуть навіть усяку розмову; та ще й город коло школи межувавсь з Палажчиним городом.

— Там списано за вас і як за мученицю, як от, приміром, пишуть за святу Варвару, і як за спасеницю-преподобницю.

— Та й мене бог сподобив, що я виходила по усяких монастирях, була і в Почаєві та й там говіла й спокутувала свої гріхи. Ще за першим чоловіком я понеділкувала, а за другим чоловіком то вже постила дванадцять п’ятниць Парасок, не їла нічого до вечора в п’ятниці перед дванадцятьма великими святами. В нас на селі тільки один Мойсій Кубенко постить ще й кожну п’ятницю, аж до вечора ні рісочки не бере в рот. А чи написано ж в тій книжці, як мене на минувшему тижні лаяв і трохи не бив син, а невістка пхнула мене так, що я навзнак звалилась на сінешні двері та й двері головою одчинила, та так і простяглась через сінешній поріг, ще й висок обдерла об одвірок. Ой боже мій милий, боже мій єдиний! Хіба ж я й справді не мучениця?

— Ні! цього там не написано,— обізвавсь вчитель і знов почав голосно сякать носа, неначе на його напав страшний нежить та чхачка.

— А чи не дали б ви мені тієї книжки, щоб мені син прочитав за моє житіє?— спитала баба.

— В цей час нема в мене вдома тієї книжки, бо батюшка позичив у мене: хоче сам прочитать ту книжку. Як він оддасть, то я дам її Петрові; нехай вам прочитає,— сказав вчитель.

— Ой мучениця я на цім світі та й годі! Куди не поткнусь на селі, та і в своїй хаті, всі мене чогось зачіпають та лають, а невістка кривдить мене. Чи там пак написано в книжці, як вона oцe недавнечко половила та позакидала в жлукто мої кури й качки, ще й рядном накрила зверху, щоб вони хутчій виздихали од голоду?— спитала баба, вставши з стільця і прямуючи до дверей.

— Ні, нього не написано,— сказав Неліпович і встав з стільця, щоб випровадить в сіни ту трушанську мученицю й преподобницю.

Син зараз досвідчився, куди-то ходила мати і за що питала в титаря, й Смолянки, і у вчителя.

І. С. Нечуй-Левицький. Зібрання творів у десяти томах. Том восьмий. Прозові твори. Київ: Наукова думка, 1967. ст. 228 – 254.
 
 
вгору