Баба пішла в комору, набрала клунок жита, понесла до млина, і мірошник зараз змолов, щоб баба часом не причепилась до його та не лаялась. Вона принесла борошно додому, вчинила діжу, напекла собі хліба й сховала в противній хаті. Од того дня за обідом баба клала на столі свій хліб окроми. Од того часу вона й справді їла свій хліб, неначе вмочала його в попіл.

Але як вона потім згодом заглянула в засік повидному, то примітила, що її жито було чимало надібране, бо значок, зроблений колись вуглем, був височенько от пашні. Баба знов почала лаять сина й невістку і пішла жалітись до дочки.

— То перебирайтесь, мамо, до нас,— сказала її дочка Маруся.— Коли ви одвернете своє поле для нас, то в нас буде вам догода в усьому. Ви не будете заважать вам, бо в нас хата велика: є де поміститься.

— Ми вас не кривдитимемо ні в чому. Перебирайтесь хоч і зараз, бо Петро людина несамовита й пришелепувата. В його таки й справді не стає однієї клепки в голові; він колись з нестямки й справді вб’є вас, — сказав Тиміш до тещі.

— Вже чого, а притичини для вас од Петра й Оришки не буде, коли Петро ладен виперти вас коліном з хати. Ходім зараз та й перенесемо ваше добро до нас,— сказала Маруся.

І вона й мати забрали мішки й попереносили Палажчине добро: і жито, й пшеницю, й кури, й качки, ще й перегнали бабині кабанці. Тиміш запріг коні й перевіз Палажчину скриню. Як зносили скриню з воза, баба полапала рукою, де була колись прибита цвяшками бомага на її частку поля. Бомаги й прибитої дощечки вже не було. Тиміш перекинув скриню, аж на тому місці, де колись була прибита небіжчикова духовниця, тільки було знать дірочки, де стриміли цвяшки.

Після того, як баба прибила дощечку поверх духовниці, вона лапала попід дном сливе щодня, а потім вже лапала щотижня, а далі за лайкою та змажкою з сином і забула за ту бомагу. Баба тепер аж руками за голову вхопилась з одчаю: вона й забула, що вовк і лічене бере, а тхір бере й значковані кури.

— Ой боже мій! Це ж вони вкрали мою бомагу! От тобі й поле! Що ж мені тепер на світі божому робить? Хоч копай яму та живцем лягай в домовину. З’їв мене син без солі, живцем закопав у могилу, — бідкалась, аж побивалась Палажка.

— Та не вдавайтесь в тугу заздалегідь. Духовниця десь є, і ми її знайдемо. Певно, Петро оддав її в волосну управу на схованку. Йдіть зараз в управу та присікайтесь до старшини й писаря. Що ж їм заважатиме оддать вам бомагу?

Палажка наділа кожух, вхопила образ під пахву й мерщій пішла до управи та й присікалась до старшини.

Волосний та судчики сказали, що Петро не давав в управу бомаги на схованку, ще й підняли Палажку на смішки. Старшина сказав:

— Причепилась і до нас оця причепа та й настирається трохи не щотижня. Бабо, ти всім осточортіла. Як настиришся й зятеві, то зять колись загорне тебе в рядно, скине на плечі та й однесе до сина. А твій син казав, що видере з поминальної книжки той листок, де ти будеш записана по смерті на спомин душі в церкві, та й викине його на смітник, щоб тебе ніхто не поминав, щоб і пам’ять про тебе швидше зникла.

Палажка вийшла. В неї ноги обважніли. Вона зомліла і впала на вулиці, бо дуже ослабла од біганини та тяганини.

Їхав якийсь чоловік і, не додивившись та загавронившись, трохи не наїхав на неї. Він спинив коні, підвів бабу. Якась молодиця придержала її попід руки, поки баба опам’яталась і поміцнішала та перестала стогнать.

Пішла Палажка вулицею та всіх, з ким стрічалась, питала, чи не чув хто за ту бомагу, чи не знає хто, в кого находиться та бомага. Люди казали, що не чули, в кого та бомага теперечки.

Прийшла баба додому та аж стогнала, сівши на полу.

— Отаке мені горенько на старості літ од свого сина, од своєї дитини. Така велика біда мені, якої, мабуть, ніхто не зазнав на світі. Та й я до цього часу не зазнала такої біди ні од кого, окрім хіба проклятої Параски Гришихи. Але її й бог не благословив, і люде клянуть.А то ж мій рідний син, моє чадо!—бідкалась, аж стогнала Палажка.

На другий день вона знов пішла по селі розпитувать людей про духовницю, була і у вчителя, заходила до батюшки й титаря. Коло питля вона стрілась з бабою Параскою, поздоровкалась з нею, спинилась і крізь сльози почала розпитувать її облесливим голоском, щоб запобігти ласки в баби.

— Ти, Парасю, скрізь буваєш по хатах, бо тебе матушка посилає на село напитувать собі наймичок та наймитів. Ти цікава: за все знаєш, що на селі робиться, за що люде по хатах говорять. Чи не чула ти, кому дав мій син духовницю мого небіжчика на мою частку поля?

— Хіба ж я ворона, щоб літала слідком за твоєю духовницею по селі та кмітила, в чию хату вона впала. Мабуть, твоя духовниця полетіла вже на небеса, бо ти ж вже присвятилась. І твоє житіє списано вже в книгах,— кепкувала й глузувала Параска.

— От і добре, що я oцe стикнулась з тобою! Скажи, будь ласка! Мені од дітей тепер така кривда й біда, як була тобі торік. Ти своїх якось впинила й приборкала, а я ніяким способом не приборкаю свого сина та невістки: вони мене їли живцем; либонь незабаром зовсім з’їдять. Я поминатиму тебе, як  молитимусь богу, і вранці, і ввечері.