Христя зосталася сама. «Чудна ся Мар’я! — думалося їй. — Куди се вона?.. Кинула чоловіка, кинула господарство, щоб у наймах вік свій скалатати! Чудна… От уже справжня городянка… Ще як уперше я її стріла у Йосипенків, вона казала, що городянкою була, городянкою і пропаде… Отак і скалатає свій вік молодий… Ну, а потім? Як старість та неміч візьмуть своє? Коли робити не здужатиме, що тоді?.. Знову до чоловіка вертаться?.. А як чоловік не прийме?.. До жида у найми — воду носити, жидівські смітники ворушити?..» Христі не раз доводилося бачити жидівських наймичок — обідраних, обірваних, безносих, кривоногих… Страшно глянути на їх! А вони — неначе їм і горя ніякого немає — гугнявим охриплим голосом перегукуються, жартують, усміхаються… «Невже і Мар’я дійде до того?..» Христя аж струснулася… «Не доведи, господи!» Вона сама не знає, чого ся Мар’я так їй полюбилася. Щось рідне, щось добре вона почуває у їй. З першої стрічі вона зразу прикувала Христю до себе. Ідучи найматись, Христя страх як бажала стрінути де-небудь Мар’ю. А от же й випало: не тільки стріла, а вмісті прийшлося й служити. Як Христя зраділа, коли перш всього у чужому дворі стріла Мар’ю. Так би й кинулась їй на шию, коли б Мар’я зразу була признала її. А то Христя здоровкається, а Мар’я, мов чужа, дивиться на неї. Коли, розговорившись, Христя сказала, що знає її, бачила там-то, Мар’я тоді тільки згадала…

— І вам не шкода було кидати свого добра? — спитала Христя.

— Ані капельки, — одказала Мар’я спокійно. — Хіба воно моє? — додала ще спокійніше.

«Чудна твоя, господи, воля!» — подумала Христя і прийнялася в печі розтоплювати.

Недовго Христі прийшлося простояти коло печі, не довго правитись. Сама скора, та й дрова — не солома, — хвилинкою страва поспіла. І подавати б, так З саду одно доноситься: раз, два, три! — ознака, що ще не переграли у карти.

— Накривай на стіл, Христе, бо вже швидко скінчать, —  сказала їй Пистина Іванівна.

Христя накрила і чимало ще дожидала у кухні, що ось гукнуть — неси! Немає, не чутно. Пані пішла в садок та там і сіла.

Христя потушила світло і вийшла на сінешній рундук. Місяць геть високо піднявся вгору, білим світом вистилав землю. Тихо ходив його срібний світ, мішаючись з легкою тінню попід хатами та заборами. Небо й повітря миготіло срібло-сизим полум’ям; невеличкі зірочки ледве-ледве лупали у тому блакитному мороці. Повітря стоїть — ані дихне, не ворухнеться, мліє у своєму тихому спокої, місто німіє, гасить світло і покривається сном.

Христя сіла на порозі, приклонилась головою до одвірка. Тихий спокій ночі колише її, присипляв думки в голові, жалощі і радощі в серці… От би коли лягти отам під коморою, на свіжому повітрі — і заснулося б!.. І Христя солодко позіхає. Сон хиляє її, а з саду доноситься регіт, чутно крики… Ні, не спи, Христе, дожидай, поки кликнуть тебе!

Від нудьги Христя почала сюди-туди водити очима… Вікно з причілку було відчинене, у йому світилося. То вікно з паничевої хати. «Чого ж у його так тихо, чи не заснув, бува?» — подумала Христя і, піднявшись, побралася до вікна.

Коло столу над білим папером зігнувся він: пише щось. Рука несамовито бігає, виводячи стрічку за стрічкою; молоде лице його, оторочене русявим пухом, то хмуриться, то прояснюється; чорні бровенята то сходяться, то розходяться; на високому білому чолі, у ясних карих очах бродить глибока думка. Він на хвилину зостановився, чогось тихо пошептався сам э собою і, вхопивши перо, знову почав писати: тільки гострі кінці його по білому паперу заскрипіли…

Христя помилувалася ного молодим личком, таким задуманим і таким ясним, білими тендітними руками, карими очицями, чорними бровенятами і, помилувавшись, подумала: «От і неволить свої молоді літа над такою роботою!»

— Христе! Христе! — донеслося до неї з кухні. Вона, як опарена, скочила — побігла.

— Виймай жарке та давай. Вони і до світу не скінчать. Хай стоїть перед ними, і холодне поїдять, як захотять, — гнівно сказала Пистина Іванівна. — Бо я спати хочу, — додала.

Христя забрала страву і однесла все у садок.

— Эй ты, красавица! — гукнув на неї Селезньов. —  Принеси-ка сюда воды. Христя принесла воду і, становлячи, почула, що щось трімнуло її за стан. Озирнулась — то Селезньов посилав до неї свою довгу руку. Христя зашарілася і в одну мить зникла з-перед їх.

— Эх, скорая! черт возьми! — сказав Селезньов.

— А ви, капітан, по заповіді поступаєте: хай права не знає, що робить ліва, — зареготався Книш.

— Да просто хотелось ущипнуть…

— Не розвращаите моїх слуг, — мовив понуро Антон Петрович.

— Нет, нет… бог с ней!.. Я вист, а вы что? — повертається до Книша.

— Та й я повістую, — одказав Книш.

— Без Двох, — каже Антон Петрович, розкриваючи свої карти.

— Ви, капітан! — гукнув Книш.

— А черт тебя дери с твоей девкой! — скрикнув каштан… І з гущавини роздався нестямний регіт.

Христя, стоячи за бесідкою, нічого не розібрала, об чім вони розмовляли, і тільки ображено прошептала: