— То ще — поки не роззнакомилась. А от, підождіть, москаля наживе — почне, як і всі, бігати, — увернув Книш.

— Правда ваша, правда, — каже Колісник. — У мене з села була. З півроку просто люба-мила, хоч у вухо бгай, а познайомилась з москалями — зараз і пішла у хльондри. Що ті москалі лиха з слугою роблять!

— Що москалі — то москалі, — умішався Рубець, — а то ще и такі, як у мене куховарка. Зараз і почне нашіптувати та наставляти: і того не роби, і то не твоє діло; і води не носи, і грядок не поли. Думаю розщитати прокляту! За одно й держу: ніхто кращого борщу не зварить, як вона: їм — не об’їмся! Зате ж і зло неабияке: коло печі не стій, нічого не кажи, ні в віщо не мішайся, — так зразу і присне, так і палахне вгору!

— Городська, городська, — мовив Колісник. — Се вже коли городським миром помажеться — пиши пропало!

Тут саме увійшла Христя за порожніми стаканами — і розмова стихла.

— Ну, а за що ж то Загнибіда загубив свою жінку? — спитався Колісник, коли Христя вийшла.

— За що? Хто ж його знає, за що, — повідав Книш. — Усяко кажуть: одні його винуватять, другі їі. Вона, кажуть, ревнива дуже була… Він їздив кудись та забарився на один день; вона й напалася… Ну, він і пом’яв…

— Добре попом’яв, що й на той світ одправив. Ні, він таки лихий був, а вона дуже добра. Я знаю її, вона кума моя; і його знаю — завзятий! — толкувався Колісник.

— Да о чем мы толкуем? — гукнув Селезньов. —  Играть-то будем или нет? — випалив він, визвірившись на хазяїна.

— Зараз! зараз! — замовив той. —  Христе! як би столик сюди принести!.. Чи, може, у бесідку підемо? Тихо тепер, засвітимо свічку і — катай-валяй!

— Да мне все равно. Кого ж четвертым?

— Хто четвертим? — пита хазяїн. — Нема четвертого.

— А ваш квартирант? — спитав Книш. Рубець тільки махнув рукою.

— Не гра?

— Другим бог і квартиранта пошле такого як слід, — одказав Рубець. — А в мене нелюдим якийсь: все сидить у своїй хаті.

— Що ж він робе? — спитав Книш.

— Пише щось, читає…

— Дурак, видно! — рішив Селезньов. Колісник зареготався, а за ним і Книш.

— Само собою — дурак! — доводе Селезньов. — Молодому человеку погулять-поиграть, а он сиднем сидит в комнате. Молодому человеку все нужно Знать, все видеть — да!.. За барышнями ухаживает?

— I не дума, — одказав Рубець. — Кажу ж: сидить собі в хаті. Ото тільки й виходу у його, що служба.

— Ну, дурак и есть!

— А наші людці хвалять: немає, кажуть, там чоловіка за його вдатнішого, — каже Колісник.

— Та він-то не дурний. Начитаний — по-книжному так і гвоздить! — правує Рубець.

— Из новых, значит! Уж эти мне новые! Ничего никогда не видел, никакого дела не работал, а критиковать — давай! Слышали: корреспондент проявился… Описал всю нашу управу.

— Ну? — гукнули разом Рубець і Книш.

— Да-а. Там такого наплел — страсть! За всех, за всех накатал… Я-то ничего; я старый капитан, обстрелянный; меня этим не проймешь; а вот

другие — возмущаются. Председатель говорит: непременно нужно в редакцию писать — кто такой; да в суд жаловаться. На свежую воду вывесть!

— Може, й наш. А що ви думаете! Може, й наш, —  одгадував Антон Петрович.

— Нет, —  заспокоїв Селезньов. — Учителишка есть такой. Новый учителишка прибыл; низенький, черненький, плюгавенький. Вот на него говорят. По крайней мере, почтмейстер говорил, что он какую-то рукопись отсылал в редакцию. Да черт с ним со всем! Когда же в карты? — гукнув Селезньов.

— Зараз, зараз! Пистина Іванівна! Христе! А що ж столик? Христя винесла столик, за нею вийшла і Пистина Іванівна.

— Столик у садок, у бесідку, — порядкував Антон Петрович. — Та розпорядись, Писточко, свічок туди; воно 6 годилося на другий столик — водочку, закусочку.

— Прощавайте ж, Антон Петрович, — уставши, прощався Колісник.

— Прощайте.

— То як ви скажете: надіятись нам? Антон Петрович скривився.

— Не знаю. Кажу ж — як голова, —  одказав, угинаючись.

— Ні, вже згляньтесь! — прохав Колісник і нагнувсь над ухо.

— Добре, добре! Приходьте завтра в думу, — швидко одказав він. Колісник уклонився усім і, грузько ступаючи, пішов через хати.

— От і принесе його! Мужик мужиком, а сиди з ним, балакай, — жалівся Антон Петрович.

— А в шею! — гукнув Селезньов.

— За таксу, видно? — угадував Книш.

— Та всього потроху, — заминав Рубець.

— Ну, идем, идем, — сказав Селезньов, спускаючись з рундука у садок. За ним повагом пішов Книш, за Книшем — хазяїн. Усі не забарилися скритися в темній гущавині молодого садка. Там серед його, у невеличкій бесідці, на розчиненому столі, горіло уже дві свічки, освічуючи чорні закапелки бесідки, стіл, на котрому лежало дві колоди карт. Селезньов перший ускочив туди, вхопив карти у руки, почав їх шпарко тасувати.

— Живей! Живей! — гукав він на Книша та Рубця, що повагом ішли собі, гомонячи про садок.

Книш дивувався, що так рясно овощ уродила, коли всі скаржились на недорід. Рубець звертав те скарження на людську ненажерливість; розказував, коли якого дичка посадив, яку щепу щепив, яку колірував.