— Матінко! Не пізнаєте мене? — спитала Христя.

— Христе! Дитино моя! — простогнала Пріська, обнімаючи дочку, і заплакала.

Тут саме підбігла Одарка. Вона постояла, поки вітались дочка з матір’ю, потім підійшла до Христі, поздоровкалася, поцілувалася з нею.

— Ач, яка молодець Христя! — каже Одарка. —  Ми тут за неї кожну чутку ловимо-переймаємо, а щоб бачити — то й не сподівалися.

— А я так, несподівано, — весело щебече Христя.

— Молодець, молодець! — одно плеще Одарка, обдивляючись.

— Чого ж ми стоїмо тут? Ходімо хоч у хату, — опам’яталася Пріська.

— Ідіть, — каже Одарка, —  побалакайте та й нас не забувайте. Чуєш, Христе: гріх тобі буде, як до нас не забіжиш!

— Забіжу, не забуду!

Сусіди розійшлися: Пріська і Христя пішла до своєї хати, Одарка — до своєї.

— Як же ви тут живете? — допитується дочка у матері, увійшовши в хату і обдивляючись ту оселю, де зросла вона. Після міських покоїв їй своя хата здалася такою тісною-невеличкою. Бач! вона скільки літ прожила тут, а й не примічала досі сього… .

— Як живемо? Знірчо як живемо, — бубоніла Пріська. — Живемо, та й годі! Смерті дожидаємо, а смерть не приходить!.. Уже наше таке життя: то з того боку рвуть, то з другого — скубуть. Коли б не ці Здори… Та годі! Хіба ти сама не знаєш, як жили? Не покращало… Як ти там?..

— Я? Про мене не турбуйтеся, матінко. Добре мені там. Хазяїн трохи крутенький, зате хазяйка, — дай їй, господи, і щастя, і здоров’я! Добра людина. Вона кланялася вам. Поклонись, каже, матері; скажи їй, хай не побивається; заспокой, що моя служба не пропаде дарма, не піде замарно: я, каже, сама віддам гроші… Прохала вас до себе в гості. Скажи, каже, хай прийде: як рідну її прийму. Така добра душа! така добра! Зате ж і достається часом їй… Воно, мабуть, усім добрим так достається!

Пріська важко зітхнула. Вона задумалася над послідніми доччиними словами. Відкіля вони в неї? Досі вона ніколи такого не казала і в думку їй таке не сходило, а от недовго прослужила — дозналася своїм серцем чулим… Ох, не так воно, видно, добре, як розказує… Криє від матері свою диху годину, щоб не вразити її серця… І сльози почали підступати під горло, давити…

— Ви плачете? Мамо! — скрикнула Христя, зиркнувши на матір.

— Ох, тільки гляну на тебе — так і заллють сльози!..

— То ви не вірите? — спитала Христя. — Так от же — хай мене хрест поб’є! — коли я брешу. І чого б я стала брехати, коли б мені погано там було?

— Бог з тобою, Христе!.. Видно, видно, — утираючи сльози, замовила мати. — Я не від того плачу; сама не знаю, чого сльози ллються. Гарно тобі там — і гаразд, дочко; а погано — уже ж я нічим не запоможу… Та що се я? Ти з дороги — їсти хочеш, а я й байдуже. Будемо обідати, бо й я ще нічого не їла.

Стара хутенько схопилася і кинулась до печі.

— Не знала, що ти будеш. Не сподівалася… хоч би курочку зарізала та З нею борщ зварила, а то — затовкла салом, та й годі, — гомоніла Пріська, насипаючи борщу у миску.

Сіли обідати. Христя взялася за ложку… «От і сіли обідати, — гіркий наш обіде!» — згадала Христя пісню. І було від чого: борщ, наче окріп, парував перед ними. Вона покуштувала — ні солі досить, ні приварку не видно, одні бурякові крижала плавають поверху. Христя покуштувала та зразу й ложку положила.

— Недобрий, дочко? — спитала мати. — Сама знаю, що недобрий… З чого ти того добра візьмеш? Погріб у нас невисокий, — картопля зимою померзла, а на весну — так драглями і взялася; насилу назбирала півклуночка посадити. М’яса і в заводі не водиться… Буряк та квас надолужає, та й того вже небагато… Солі зосталося жменя, — потроху до всього ложу: бережу, щоб надовше стало. Отаке-то. А ти там, мабуть, усе з м’ясом? Городяни — шо-шо, а люблять ласо поїсти.

— Та страва добра, —  одказала Христя.

— Ти б хоч з кашею борщ їла, коли так не хоч.

Христя кинулась до каші — і каша пройшла димом. «Постаріла мати, — подумала вона. — Колись яку добру кашу варила, а тепер от не догляділа, що й димом пройшла». І наче що обценьками їй серце здавило. Пріська собі, дивлячись на дочку, задумалася. На виручку прийшла Одарка.

— Ви саме обідаєте. Піду, — думаю, — хоч подивлюся на Христю, як там вона.

— Та ще вашої Христі і біс не візьме! — жартуючи, одказуб Христя.

— Оце, дивись!.. Навіщо ти йому здалася? Дай, боже, щоб і не брав. Щоб ти скоріше одслужила своє та знову до нас вернулася, бо без тебе і мати он плаче, та й мені ніяково: прийду до вас — пусто, підемо до нас — недостае чогось. Отак зійдемося з тіткою, посидимо, згадаємо тебе, — як там вона повертається у світоньку?.. А ти ж нас згадувала хоч раз, Христе? Чи там за городянськими клопотами про селян уже годі згадувати?

— Було всього, — одказувала, зітхнувши, Христя.

— Правда, дочко, правда: всього часом буває.

— Часом — з квасом, а порою — з водою? — каже Одарка.

— Атож. Чого в світі тільки не буває? На те й лихо, щоб з тим лихом битись! — одказує Пріська.