Зима. Земля, скована морозом, покрилася білим снігом. Сонця не видно, високе небо замазалося зелено-бурими хмарами, припало до землі, наче нагнітило на неї. Сумно, сумно… Один вітер гуляє по волі, гуде та реве, мов туже посеред того всесвітнього гробовища. Справжнє гробовище: мальовані лани прикриті снігом, серед котрого де-не-де бовваніє почорнілий бур’ян, темно-зелені ліси, позбувшись свого пишного одягу, повистирчали з снігу товстелезні цівки, позадирали угору посинілі парості; співучі пташки одлетіли, хіба де горобці по токах заведуть своє цвірінькання та чорний крук, надувшись, жалібно закряче з високої могили серед пустельного поля, мов поскаржиться і на голод, і на холод. І життя людське змандрувало знадвору у хати, у теплі захисти, не чутно нігде ні співу, ні реготу-гомону. Всюди пусто та глухо.

З зимньою добою прийшлося Христі зовсім пропадати і від холоду, і від голоду. Одежина в неї — старе дрантя та ганчір’я, з-під котрого то там, то там виглядає посиніле зашкарубле тіло, їжа — об’їдки жидівської страви та цибуля з черствим хлібом. Коли було тепліше, то хоч нічні походеньки колине-коли принесуть сороковку-другу, хоч погрітися було чим, а стали морози — і походеньки минулися. Кого стрінеш у холод та у віхолу? А тут іще одного разу Христя приморозила ноги… Горять і щемлять її пальці — боляче ступати, а жидівка шле по воду за три гони — до самої річки.

— Куди мені дійти? Я недужа, — з жалем у голосі плачеться Христя.

— А їсти дужа! А на нічні побіганки дужа? То коли не хочеш робити, іди собі к бісу! — свариться жидівка.

Нічого Христі робити, накидає на себе рамтя та дрантя, закутує у ганчірки голі литки та руки, бере відра і суне до річки.

Одного разу у віхолу вона, щоб скоріше справитись, не пішла до річки, а завернула поблизу до колодязя, хоч їй жид і жидівка ще при уговорі заказали з колодязя води брати — і гірка, і солона, ні на страву, ні помити нею.

«Питимуть. Не візьме їх лиха година!» — подумала Христя, набираючи воду.

Вечоріло. Пора самовар ставити, гарячим чаєм погрітись, бо незабаром і сам Лейба прибіжить з своїх щоденних побіганок, а Лейба так любить чай.

Христя постановила самовар і сіла доїдати свою вечерю — цибулю з сухарем. Ось і жид Лейба іде.

— Сидиш, а самовар хай хоч безвісти забіжить! — гримнув він на неї. Христя кинула їсти і побігла за самоваром. Жидівка зразу наставила чай, діти з печі позскакували до столу, а жид вже у їутку сидить, дожидає чаю.

— Та наливай, досі вже настоявся.

Хайка начала наливати. Не чай, а якась жовта мутна водиця потекла з чайника.

— Це ти з колодязя води набирала! — угадала жидівка.

— От, іще ж таки! З колодязя! З якої речі з колодязя! — Жидівка попробувала, виплювала і дала попробувати Лейбі. Лейба покуштував.

— Брешеш, — гримнув він, — з колодязя! Христя мовчала.

— Хіба на те я тебе прийняв хліб переводити, щоб ти за увесь день хоч раз води з річки не принесла! — почав виговорювати жид.

— Піди сам та добийся до тії річки у таку віхолу! — гарикнула Христя.

— А коли так — вон з моєї хати, пранцюваті недоїдки! — скрикнув жид, вискакуючи з-за столу.

— Куди я піду під ніч та лиху годину?

— Хоч і до чорта в гості! — гукнув жид, розпалившись, і, схопивши Христю за руку, помчав з хати. Христя уп’ялася:

— Підожди. Дай же хоч зібратись.

Жид кинув, а Христя почала намотувати на себе своє ганчір’я. «Ну, куди тепер проти ночі?» — не кидала її думка, поти вона одягалася. Не можна сказати, щоб їй було страшно, або гірко, або об чому шкодувала. Вона давно намірялася кинути жида і давно сього ждала. Не ждала тільки тепер — сьогодні, зараз, та ще вночі. А от узяло та й випало! — і аж усміхалася сама до себе Христя, дивуючись, що випало, та ще проти ночі.

Намотавши на себе що тільки можна, останнє шмаття вона згорнула у купу, Зв’язала у лиху ряднину і, перекинувши через голову за плечі, пішла з хати, не сказавши нікому нічого. Вона вже зробила скільки ступнів від хати, як З сіней почувся Лейбин окрик:

— Гей, ти! Підожди!

— А що ще за рада? — повернувшись, спитала Христя.

— Візьми ж з собою і свою воду! — уїдливо гукнув жид.

— Подавися нею! — тільки що одрубала Христя, як ціле відро холодної води обдало її з голови і до ніг, двері стукнули, засув загурчав і все стихло.

Від нестямки вона не знала, що їй робити, ухнула, струснулася і не пішла, а побігла з двору. Уже на улиці опам’яталася. Холодні патьоки бігли за шию, стікали на ноги, достали тіла. Вона лапнулась за спину—хлюща хлющею! Регіт, глуз жидівський почувся ззаду… нелюдське зло її опанувало… Вона спіткнулася на мерзлу груду, прихилилася і, як собака, одгребла руками шматок льодини і пошпурила на жидівську хату. Почувся брязкіт битого скла, жидівський гвалт, галас… Вона чимдуж подрала улицею і незабаром окрилася у темній темноті ночі. Кожен раз тільки, коли вона задирала руку за спину і черкалася об мокру одежу, зло розбирало її, і вона, на ходу викручуючи воду, костила на всі заставки жида. їй шкода так стало свого дрантя… Мокре, обмерзне… Поки то його висушиш — зогниє скоріше! Вона не думала про те, чи буде ще де сушити і куди вона дере тепер, а от їй шкода, що мокре. Про се думка не швидко прийшла до неї. Уже вона геть-геть увійшла, більшу половину міста прочухрала, тоді тільки спитала сама себе: та куди ж вона йде і куди піде?