Не швидко прокинулася. Тихо, світло жевріє. Серед полу коло його Марина зігнулася, корписае голкою, кругом нікого не видно.

— Ти й ще досі не лягала, Марино? — спитала подруги.

— Оце! А ти й не чула. Я вже давно удосвіта сиджу. Добре ж ти спиш.

— То так перемерзла, заснула. Так уже і світ видно.

— Швидко повинно б світати.

— Ох, ох! Збиратися ж, — спускаючись з печі, мовг.ла Христя.

— Куди?

— Та вже ж не куди. У Мар’янівку.

— По такому холоду? Вибрала путь!

— А що ж ти будеш робити? жид вигнав… де я буду зиму зимувати?

— А в Мар’янівці де?

— А своя хата.

— Сподівайся! Досі і хата розвалилася.

— Та вже старої немає. Жид шинок на тому місці вибудував.

— Сподіваєшся, жид тебе до себе пусте?

— А не пусте — хай іде к лихій годині. Моє добро, батьківщина.

— Яка там у ката батьківщина? Ви ж панські. В наділ вам дано. Не стало вас — общество й передало ваш наділ другому.

— Ти шуткуєш, Марино? — виставляючи до неї своє зблідле липе з якоюсь нугвичкою замість носа, спитала Христя.

— Чого шуткую. Хіба ти не знаєш?

Христя замовкла, уставившись на світ здивованими очима. Світ тон, здається, їй ніскільки не перечив дивитись, так вона у його уп’ялася, мов прикликала його у свідки, мов допитувалася, чи правду каже Марина, чи бреше.

— Чого так наставилася на світло? Не брешу, не бійся! — сказала Марина. Христя зітхнула і одвернулася.

— Коли мов передали — Здір прийме.

— Нащо ти Здоров здалася? Посадить хіба та буде дивитися на тебе? Христя трохи не заплакала: то було гірке натякання на її безносся.

— Що ж мені робити на світі? — безнадійно спитала вона.

— Що ж робити? Нічого вже не вдієш.

І Марина, і Христя — обидві задумалися… Перед Христею стояло безнадійне скитания — відплата за ті розкоші, які приходилося пережити, голод і холод далекого шляху, а бог знає — може, де і смерть нагла під тином… Марина бачила Христину долю і собі рідну, почувала, що і її життя напрямилося по тому слизькому шляху… Ще вона поки хоч на що-небудь здалася. А там?.. Обох зразу облягло несказанне зло. Зло на себе, що так спакощене молоде життя, зло на людей, що допомогли його спакостити.

— Так нічого, кажеш? — позеленівши, спитала Христя.

— Нічого… Отак, як бач!

І знову обидві задумалися… Сірий ранок пробивався крізь намерзлі шибки у хату, світло почало тусквіти… Христя підвелася і почала одягатись. Марина сиділа, мов скам’яніла або у неї річ одняло. Христя закуталася, перекинула через плече за спину свою в’язку.

— Прощай, Марино, спасибі, що перегріла.

— Прощай, Христе! Поклонися рідній стороні.

Привіталися, і Христя пішла. Марина не виходила проводити, не вставала. Вона наче приросла до місця, або хто її прибив. Уже зовсім розсвіло, світ білий носиться по хаті, а Марина сидить коло світла і не примічає, що воно вже не світить їй, а більше чадить. Чи не од того чаду заболіла у Марини так дуже голова? Вона дмухнула на світло, погасила і побралася на піч спати, мов уночі не доспала.

А Христя пішла і пішла, не озираючись, не оглядаючись на те місто, що підняло було високо угору та разом спустило так низько, що їй уже нізащо не викарабкатись. Вона більше думала про Мар’янівку, коли і як вона до тьопається до неї і чи знайде хоч там захист. Перед нею степ і степ — скільки оком скинеш, покритий білим снігом, і тільки шлях перетинає його надвоє та де-не-де стрінеться висока бурта, полога долина або невеличкий прилісок, у котрому і гілля не знать — гайвороння. Недалеко від сіл стрівалися і люди: той іде з міста, той — до млина, а мине село — знову степ рівний та довгий, голий, як пустиня, по котрому один вітер безперестанно гуляє та часом чорний крук закряче на бурті і, піднявшись угору, полетить геть.

Вона йшла стовповим шляхом, щоб не заблудитися, та по йому і людей більше осіло, — дивись, то село стрінеться, то деревня, то хутори манячать. Коли вже невидержка, то зайти хоч е куди. А їй аби добитися до N, звідти вона уже знає тропу до Мар’янівки. Звідси довго, а там — рукою подати. І їй пригадалося, як вона уперше з Кирилом простувала у N, пригадалося, як той шубовснув у протічок, як лаявся, витрушувався, їй аж смішно стало. Коли то було, а от мов воно учора діялось.

Кожний випадок нагадував їй то тим, то другим Мар’янівку. Коли упрохувалась вона до людей переночувати, їй і снилася Мар’янівка. Наче хто гвіздочки забив їй у голову її. І не диво: всі надії Христя тільки й покладала на неї. Усе чуже, нерідне, непривітне, одна вона на всьому світі, одна і порада, і утіха. Коли судити, хай вона суде, карати — хай і карає. Там вона спокутує свої гріхи тяжкі, там вона зложе свої кістки грішні… Все брехня, одна вона — правда!

Христя якомога поспішала. Мерзла, голодувала, підбивалася… Там перегріється, там Христа ради випросе попоїсти, там перепочине — і знову йде.

На п’ятий день добилася до N. Зизйомі місця, улиці, котрі міряли її босі ноги, хати, де вона жила, — все-все нагадало їй давне. Он Загнибідина хата — і досі пустує, валиться. Там вона уперше побачила людську неправду, уперше дозналася і горя, і напасті. Звідти почалося її лихо… А он і та хата, де Рубець жив. Яка була, така і досі е, як стояла, так і стоїть. І те вікно, у котре вона уперше побачила Проценка. Там, за тим вікном, була її перша радість і перша мука. Звідти вона зробила той перший ступінь на слизький шлях, котрий тепер веде її… куди і наздо? Вона зна, що в Мар’янівку, а нащо — ніхто не вгадає. Що судиться, те й буде!