— Вы не хотите меня выслушать. Но позвольте: два слова. Я, господа, считаю для себя позорным быть в таком собрании, где нарушается свобода прений, где возбуждается сословная вражда, причем обвиняющая сторона даже не дает возможности обвиняемой сказать что-либо в свое оправдание.

— Не надо!

— Я слагаю свои полномочия и удаляюсь, — сказала голова, з грюком одсовуючи стул і виходячи з зали.

— И лучше. Счастливой вам дороги!

— Помилуйте! Что это такое? Приходишь в собрание — одни свиты да серяки. Вонь, грязь, просто сидеть нет возможности. Опять же: их же члены, их же председатель. Сами себе назначают содержание, какое желают. Налоги накладают, какие сами вздумают, не справляясь ни с законом, ни с доходностью. Да к этому еще и воруют земские деньги! — чулося то там, то там.

— Но как же, господа? Никто не желает сказать что-либо? — спитав Лошаков.

— Что тут говорить?

— Баллотируйте, да и вся тут. Помилуйте, одиннадцать часов, меня в клубе ждут: партия винта не составится.

— Господа, садитесь же. Буду сейчас баллотировать вопрос.

— Зачем баллотировать? Вот все станем, все будем стоять. Единогласно, да и только.

— Единогласно! Единогласно! — загукало, наче в дзвони, кругом.

— Никого нет против предложения?

— Никого. Единогласно.

— Вопрос принят, господа, единогласно. Поздравляю вас…

— Закрывайте заседание. Чего долго тянуть? Главное порешено, а что другое может остаться и до другого собрания, если в это не успеем.

— Да, я думаю, господа, что после этого вопроса нам следует и отдохнуть. Вот только еще вопрос о Колосникове.

— На завтра! На завтра! Сегодня поздно. Пора в клуб.

— Заедание закрываю. Зявтра прошу, господа, пораньше, часов в одиннадцать, — сказав Лошаков і вийшов з-за столу.

Через десять хвилин зала опустіла, у виходів і коло під’їзду крик, гук, давка.

— Извозчик! Давай! Карета генерала N! Эй, давай скореє! — Тріскотнява Залізних шин об каміницю, гуркіт ридванів, кресання копит і гомін, мов у бджолянику…

Через півгодини все і тут стихло, аще трохи — почало гаснути світло. Ясно освічений будинок покривався густим мороком все більше та більше, поти й зовсім не скрився у темній темноті ночі. Здзиздося, злякалися того, що туї скоїлося, жильці його і мерщій поспішали гасити світло.

Коли посліднє вікно окрилося темнотою, з-за камінного стовпа, де жовтіло, наче підсліпе, око ліхтаря, висунулась чиясь невідома постать і невилазною калюкою прочимчикувала прямо майданом. Серед непроглядного мороку ночі, густого дощового туману чулося тільки чвиркання води з-під ступні та якесь вурчання — не то лайка, не то бідкання. Аж ось на краї улиці у кружалі жовтої плями, що лежала на землі від ліхтарні, замаячила темна тінь. То була тінь жіночої постаті, бо як тільки вона підступила під ліхтарню, то підсліпий світ освітив лиху спідницю, низько попущену, і всю у дірках юпку, підперезану мотузком. Голови не було видно, бо аж по плечі, наче покрівлею, була вона накрита лихенькою рогожею. Невідома підійшла під ліхтарню і почала об стовпець обтирати свої покаляні чоботи з кривими закаблуками, драними халявами.

— Оце яка твань! — не то прогула, не то прошипіла вона.

— Гей, ти! Безноса боско! Обтираєшся? — донісся до неї другий охриплий голос.

Рогожка заворушилася на всі боки. Видно, що та, котра носила її, не одчула, звідки до неї обзивався хтось.

— Уже осліпла, не бач? — знову озвався охриплий голос.

— Ти, Марино? — просвистала рогожка, додивляючись.

— Я. Іди сюди, на сей бік: сюди не так дощем набиває.

— Сама, небійсь, краща: тільки й того, що ніс, як той димар, а пранці так і кишать! — огризнулася рогожка і почимчикувала через улицю на другий бік.

— Здорова! — привітала її теж жіноча постать, прикрита зверху платком.

— Здорова, — просвистала рогожка.

— Де була, що так обтираєш ноги?

— А там, коло земства. Та твань через майдан — насилу вилізла!

— Що ж, і заробила що?

— Заробиш! Під таку ніч хоч би очей де не виколоти. А ти?

— Та й я ж так. Тут один ішов п’яний халамидник.

— Та й що?

— Та й пройшов.

Помовкли на якийсь час, підпираючи забор спинами.

— Я ще сьогодні нічого й не їла, — мовила журливо рогожка.

— Хіба жиди через день тебе годують? — зареготалася Марина.

— Ні, не те. А сьогодні нічого не варили, шабаш.

— Я 6 їм, бісовим, і гугіль би поїла. Рогожка зітхнула.

— А чула? — спитала трохи перегодом.

— Що?

— Твого у поліцію повели.

— П’яного?

— Ні, не те, а вилаяв панів у земстві. Там такий ґвалт збив, цю і за поліцією послали, насилу його на звощика узяли.

— І краще. Хай не напивається.

— Кучери гомоніли між собою, що за се йому лихо буде. У тюрму запруть, в Сибір зашлють.

— І пошли боже, як уже мені з таким п’яницею вік калатати!

— А все ж ти сьогодні їла, не голодна.

— Не в його дяку. Я і горілку пила, то що? Він би з рота вирвав, коли б побачив.