Городяни дожидали того дива, як чуда. Про арф’янок тільки й розмови.

— Хоч би вже швидше дворяни з’їздилися. Побачимо, що за диво покаже нам жидюга, — гомоніли нетерплячі.

— О-о! та він нюх має: зна, шо кому треба; догодить всякому зможе, — казали другі.

— Жид з нюхом: уміє лицем показати! — піддрочували треті.

— Та й собі, небійсь, охулки на руку не положе!

— То вже як пить дать. На те й жид, щоб вивертать чужі кишені!.. А проте вже як що скаже, то не збреше; як за що візьметься, то втне всім надивовижу!.. Смак такий е, нюх такий має!

— Та кат його бери, з його нюхом! Тут аби швидше.

— Нетерплячка бере?

— Авжеж. Того й жди, що негода настане; на те осінь надворі.

— Та не зразу ж вона й насуне? Підождемо. Більше доводилося ждати, тепер менше зосталося.

Отак гомоніли поміж собою городяни, дожидаючи того дива, що приберігав жид задля дворянського наїзду.

Аж ось почали у город четвернею ридвани в’їжджати; гладкі та високі коні важко гупали своїми копитами об суху землю, здіймаючи кіптягу угору; кресали ясними підковами об кам’яну мостову і всівали її невеличкими іскорками; високі колеса гули-гуркотіли; неугавно клекотіли насади, злегка хитаючи ридвани, наче тую колиску. Все то мчалося в город якнайдужче; простувало в саму його середину, до найпершої гостиниці, що завжди радо стрівала дорогих гостей. Там, коло неї, стояв наче ярмарок: одні ридвани від’їздили від високого ганку, а другі — над’їздили; коло розчинених дверей стояв високий бородатий швейцар у картузі з золотою кальонкою і широким позументом через плече. Він радо усміхався до знайомих панів, що його признавали і з ним здоровкалися, а з незнайомими поводився, дивлячись на чоловіка: як хто поважно виступав та згорда дивився, то він, як та верства, витягався і прикро слідкував своїми бистрими очима, чи треба в чому-небудь прислужитись; а як бачив якого плохуту або в потертій та зношеній одежі, то, наче заклопотаний, не примічаючи, пропускав повз себе, а то і зупиняв, допитуючись, чого йому або кого треба?.. У великих присінках — тиск, гармидер: пани вигукували, а лакузи, як ті швигалки, носилися перед ними, поспішаючи один перед другим порозводити приїжджих по номерах. До самого смерку не втихав той гармидер коло гостиниці, стріваючи та приймаючи все нових та нових приїжджих, а як смеркалося, то ще більший гармидер настав у самій гостиниці: кожне вікно довгого трьохярусного будинку освітилося, знадвору серед темноти видно було, як там метушилися люди, як від їх тінь снувала по вікну, перебігаючи з одного боку на другий; а всередині стояв гук неугавний, деренчали дзвінки несамовито, рипали та стукали двері безперестанно, бігали лакузи то взад, то вперед, брязкав та торохтів усякий посуд. То приїжджі задовольняли свої потреби всякою всячиною: хто гарячим чаєм чи кофієм, а хто смачною стравою. Тільки геть вже за північ поодинцю почало гаснути світло у вікнах, даючи ознаку, що наїжджі гості укладалися спати.

На другий день, як уже високо підбилося сонце, у ранню обідню пору почало купами виходити з гостиниці наїждже панство, щоб обдивитися город, і розтеклося по всіх вулицях. Яких тільки там не було? Товсті і високі, низькі і пузаті, кругловиді і довгобразі, чорняві і біляві, молоді та жваві, а часом і такі старі, ®о ледве ноги волочили.

Поважно, невеличкими купами походжали вони по улицях у своїх довгих балахонах, розглядаючи на всі боки і зупиняючись обдивитися то який-небудь будинок витіюватий, то церкву аж під небо високу, то великі вікна в крамницях, де були виставлені напоказ всякі дива: мистецькі вироби з дерева та каменю, золоті та срібні дзиґарі з усяким причандалом, персні й намиста блискучі, штучні каблучки на руки, дорогі сукна та шовкові тканини… Все те так і сяло та грало, все так і било у вічі!

Як на те і день видався тихий, ясний та погожий; на небі — ні хмарочки, чисте, синє та глибоке, спускалося воно своїм широким шатром над городом» наче очіпком з блакитного серпанку його прикривало; блискуче сонце котилось горою по небу, ясно сяючи та обсипаючи увесь город своїм золотим промінням; залізні покрівлі аж лисніли зеленою, як рута, краскою; високі білі стіни, наче сніг, виблимували від сонячного проміння, відкидали його геть від себе через широкі улиці на гонкі тополі та кучеряві осокори, що виставилися по улицях, наче сторожі, з того і другого боку, і пишалися своїм деде пожовклим листом серед сонячного сяєва; каменем вислані улиці, зранку политі, щоб не куріли, вилискувались на сонці широкими сірими кругляками; де-не-де в рівчачках поміж ними стиха парувала водиця, що не встигла висохнути після поливання. Було тепло, та не задушно; повітря чисте та свіже; дихалось легко та вільно; почувалося щось бадьорне та радісне, як почувається тільки або ранньою весною, або в ясний та тихий осінній день.

Під таку годину трохи не все місто висипає на улицю. Тільки ті, кого лиха хвороба приковує до ліжка або нагальна робота припиняє коло печі та коло прибирання, зостаються у хатах; а то всі, хто має хоч хвилиночку зайву, мерщій сунуть на улицю дихнути повітрям вільним, помилуватися світом ясним, погрітися сонечком теплим. По улицях — наче плав пливе! — кишить по їх народу всякого: і старі, і малі, і той, хто пожив уже або ще жить починає; багатий і убогий, пишно наряджений чи латками вкритий — всі перемішалися між собою, збилися вкупу, сказати б — порівнялися… бо на всіх їх однаково сонечко світе, усіх їх однаково тихий вітерок обвіває, усім однаково хочеться дихати, жити. А проте, як неоднакова до людей доля, то таке поміж ними і єднання. Бийся, кажуть, кінь з конем, а віл з волом! Отак і тут: не, дивлячись на те, що всі збились вкупу, ходили одно біля одного, плече з плечем, а проте кожний вишукував товариша по своєму пір’ю: пани віталися тільки до панів, купці — до купців, заможні — до заможних, убогі — до убогих. Одні тільки старці віталися до всіх, хоч їх і ніхто не вітав, та мала дітвора радо обзивалась до всякого, хто їй кидався в вічі або чим-небудь вражав, не дивлячись на те, чи то був знайомий, чи незнайомий, багатий чи убогий, рівня чи нерівня… Оже на те вона й була дітвора, щоб не потурати ні на що, через те її й зупиняли старші, що ходили біля неї за провожатих.