— Та Івась Кабанців палицю підставив. Вона ту палицю як підхопила, як черконе! Так к лихій годині всі зуб’я й сплескалися! Тепер тільки смиче, а не ріже.
Одлягло одрадянам. Вони знову кинулися до коваля.
— Ой та й митець! Розуму, кажеш, треба, розуму! А он невеличкий хлопець і без твого розуму її скасував. А ще ковалем зветься!
Смичуть коваля хто за рукав, хто за сорочку, а хтось підбіг та зразу насунув йому шапку аж на очі. Зовсім подуріли з радощів! Насилу коваль вирвався від них та втік. Кабанцевого Йвася всі трохи на руках не носять.
— Ось хто наш спаситель! Ось хто порятував нас від голодної смерті. Як будемо восени в городі на ярмарку, цілою громадою тобі свистуна купимо, — жартують батьки.
Івась, спершу боячись, щоб батько прочухана не дав за те, що такої шкоди наробив, тепер почав хвастати та вихвалятись.
— Я, — каже, — назнарошне так зробив. Загородив пужално та ще й повернув!
— Молодець, Івась, молодець! — вихваляють ботьки. — Змалку призвичайся свого эахищалпн! Так їм, бісовим панам, усе й роби шкоду! Не милують вони нас — і ти їх не жалуй!
Аж ось вгляділи одрадяни, що машину повезено у двір. Побігли до шляху, чтгмдуж гукають:
— Нажерлася, ненажера, що й зуби поламала! Так і треба вам, клятим! Хотіли, бач, бога перемудрити. А він, милосердний, не попустив того, щоб святий хліб його отак нехтувати та збавляти!
Радіють, неначе малі діти. Дехто й до шинку навідався, восьмуху задавив на радощах.
— Тепер же, братця, як будуть на жнива наймати, ціни держіться!.. Гострив на нас німець зуби, хай же тепер попоцока ними!
Радяться, почому ставати. Говорять таку плату, мов справді їх хто наймає та ще й просить, наймаючи. А тут уже й вечоріти стало. Раді та веселі порозходились одрадяни вечеряти та лягати спати, дехто сподіваючись, що на завтра прийдеться на жнива ставати, і серп позубив, косу нагострив.
Заходило одрадянам звечора сонце ясно, а на ранок вставало в хмарах та негоді!.. Так їм здавалося, сонце ж по-вчорашньому світило й гріло, та одрадяни того не примічали, бо кляту машину знов поволокли з двору на поле, знов вона загарчала, валячи та вивертаючи снопи за снопами.
— А що, не я вам казав, що треба розуму та ще й розуму! — реготався тепер коваль над учорашніми глумильниками.
— Йди собі к бісовому батькові з своїм розумом! — уже навсправжки лаялися селяни.
Їм було досадно. Вони дізналися, що разом з машиною привезено декілька зайвих кіс, що ото їх уставлено нові, а позублені віддали в поправку.
Та вже, видно, одрадянам сама доля служила! Опівдні знову поволокли машину в двір. Погонич якось задивився й не доглядів, як машина смикнула батіг з його рук, підвернула під себе, й знову об пужално коси поскліпувалися. Німець розлютувався, гукає на наймитів, збавляє всім плату на поправку машини.
— Як то се? А ми чим винні! — гукають у свою чергу наймити, — Ну й вивертай з винуватого, а з усіх — за віщо?
Німець і слухати не хоче. Наймити погомоніли, погомоніли між собою, плюнули на свою зароблену за півтора дні плату та й потягли ні з чим ланами додому.
Зостався німець без робочих з поламаною машиною. Знов прикажчик забігав по Одраді, вигукуючи:
— Хто хоче стати по два семигривеники на жнива? Тепер уже одрадяни не одкидалися. Вони тільки злегка докоряли:
— Набрали чужих, а тепер знов до своїх!..
Звечора радилися — кому йти; цілою громадою вибрали й щось шепталися. На ранок виставили дванадцять чоловік, та все здорових.
Закипіла робота — аж горить! День пройшов благополучно, й німець, радий, пообіцяв ще гривеника накинути на чоловіка, коли й далі так щиро робитимуть.
На другий день не пощасливило: машина переломила косу об здоровенний дрюк, що непримітне десь серед поля взявся. Отже нічого — нову косу вставили й знов поволокли.
— Воно й добре сією машиною хліб брати, та то не гаразд, що вона так часто ламається! — казали одрадяни німцеві…
На третій день знову благополучно, а на четвертий, виряджаючи на ранок хлопців до машини, одрадяни щось їм таємно шептали…
— Глядіть же — на ямці, на ямці… Та не спиняйте коней!..
Виїхали хлопці на поле з машиною; чи протягли, чи не протягли її разів зо три вподовж поля, як біжить один у село.
— Чого? Забув що?
— Де там забув!.. Нещастя!..
— Яке нещастя?
— Зовсім к лихій годині вкрутили в’язи машині!
— Як саме?
— А так! Якраз на ямці — видно, вже назло — хтось набив у землю прикорнів та ще серед них і залізяку завтовшки в руку встромив. Ми, звісно, про те байдуже. Та й кому в голову зійде думка, що там небезпечно? Жнемо собі; Грицько коней поганяє, машина добре бере. Добираємось до ямки. Грицько коней дужче пустив, щоб разом вихопитись з ямки; машина аж гуде та ріже. Коли се як загарчить, як зашкобертає!.. Дивимось — одна залізяка, що нагинає до машини пашню, летить к бісовому батькові; далі спідня зубчаста коса, а там і верхня — мов хто руками бере їх та геть одкидає! Не встигли й оглянутися, як машина скакнула в ямку та так шкереберть і перевернулася… зупинили коней. Поглянемо — аж отакенна завтовшки залізяка у ній застряла й не тільки тобі коси, а все поламала! Кружало так і тріснуло; залізну примостку, що на ній снопи клалися, вдвоє зігнуло, в землю вгородило; на що вісь товста та залізна — так і перегоріла!.. Одно колесо від неї аж геть-геть од котилося!