— Що два роки служили, пане…

— Дураки! Ви ж повинні були ці два роки служити.

Мовчать передні, кланяються.

— Як повинні? — обізвався хтось з середини. — За плату ж, то й служили…

— За яку плату?.. Закон велів!

— Закон? — знову викрикує з середини. — То ви самі настановили такий закон!..

— Хто там озивається? — питає пан. — Ану, виходь сюди, та побалакаємо…

— А чорта! давай гроші!

— Хто озивається, сякі-такі сини? — кричить уже на все горло пан. — Хто сміє бунтувати? — та й підскакує до передніх.

— Ми не бунтуємо, пане, — кажуть, кланяючись, передні: — ми тільки прийшли просити плати…

— Якої плати? за що плати? Я вам дам!.. — уже навсправжки лаявся пан…

— Не цвікай!.. годі!.. не боїмося!.. — знову з середини.

— Хто там, сякі-такі?.. Давай мені того, хто озивається! давай зараз!.. Давай… а не то — я вас усіх у тюрму запру… на Сибір попру!

— Не дуже! не дуже! не скачи так! Ач, який прудкий! Давай лиш гроші!

— Кажіть: хто там озивається?.. — аж розлягається пан до передніх.

Передні мовчать; зступаються ближче один до одного, кланяються…

— Ага? так ви не хочете бунтовщика видати? не хочете?.. Так ви бунтувати?.. га?.. Постійте ж, я вас побунтую! — кричить пан, розпалившись, і з криком біжить до себе в горниці.

Громада на хвилину стихла, а потім — немов набиралася духу — пройшов спершу глухий якийсь гомін; далі — дужчий, дужчий, поки не перейшов у викрик…

— Що він нас страхає? Дума — злякалися?.. Минуло те!.. Давай плату!.. плату давай!! рощот!!!

Крик, гук з усіх боків, на увесь двір, довго ще не вгавав і долітав у горниці страшним, диким галасом. Василь Семенович поблід, як крейда, його розбирала досада, злість; йому хотілось кричати, лаяти, бити, — та страх брав своє… Він погнав його у горниці, а тепер не випускав надвір. Жінка Василя Семеновича ходила, як з хреста знята. Од тривоги вони обоє мовчали; ходили тільки з однії кімнати у другу та збоку нищечком позирали у надвірні вікна, ніби таїли свій страх одно перед одним…

Громада не розходилась цілий день: вигукувала та викрикувала аж до самого вечора… Так і простояли на ногах. Тільки ніч погнала піщан додому…

Василя Семеновича і ніч не вдержала. Перегодя трохи після того, як пішли піщани, він звелів запрягати коні, виносити важкий сундук з своєї спочивальні — і вкупі з жінкою покотив у Гетьманське…

На другий день — чуть зоря — уже були на ногах справник, посередник Кривинський (що колись, за виборів, був справником), послали гінця у Котолупівку по станового Ларченка, щоб їхав мерщій у Піски: «бунт!» Ларченка як хто по потилиці лигнув: він стояв, наче чмелений, і якось без тямку дивився вниз своїми косими очима… На помості вимальовували його думки розгніваного Василя Семеновича, котрий тупає на його, Ларченка, ногами за те, що «допустив» бунт у себе в стані… У голові станового думки каламутилися: то він прощався з котолупами, і здавалось йому, що вони хрестилися, як він виїжджав з їх містечка; то йому прийшов на думку той щасливий день, коли він раз на обіді вихваляв, як поет, Василя Семеновича віршами… Коні під’їхали під рундук; гаятись було ніколи. Ларченко ускочив в санчата та, тільки духу, попер у Піски.

У піщанській волості сидів уже посередник. Він приїхав зарані, звелів скликати громаду. Громада ще тільки сходилась. Незабаром цілі Піски збіглися. Хто на громаду, а хто — на дивовижу.

Становий з посередником вийшли з волості; стали на громаду гримати, далі страхати, потім батькувати, а там — підскакувати та репетувати на все горло, — аж піна з рота летіла…

Громада собі гуде:

— Не застрахаєш!.. Рощот подай!.. Не скачи, коса собако!.. котолупе!..

Нічого не вдіяли ні становий, ні посередник — тільки дарма накричалися та з тим і поїхали.

А піщани слідом за ними послали у Красногорку Василя Деркача нишком довідатись: чи дома пан? що там

чутно? Деркач незабаром вернувся.

— Немає, — каже. — Учора звечора зібрався та з панією й поїхав… не сказав і куди.

— Еге… значить, наша правда! Недаром перелякався…

— Глядіть же! Не попускай, братця, свого! — викрикували піщани, розходячись по домівках. На диво козакам, а на злість жида, рідко хто зайшов до його й у шинок.

Коли це на ранок — летить у Піски сам справник, летить стряпчий, летить становий. Сказано — ціле «временне отділеніє». Приїхав і посередник. А незабаром, слідом за ними, вступила москалів сила…

Громада збилася в купу, як овечки під дощ та лиху годину. Ніхто — ні пари з уст. Тільки чутно важке зітхання та якийсь тихий гул… Москалі зайшли з боків — і кругом, як кільцем, обложили громаду.

Кривинський, як посередник, вийшов наперед громади та став допитуватись: чого вона бунтує?

— Ми не бунтуємо, добродію… Ми свого просимо…

— Як свого?

— А так! за віщо ж ми два роки служили?.. дурно?? — хтось подає голос з середини.

— Хто там кричить? давай сюди! — зіпонув Кривинський.

Громада затовпилась; ще тісніше збилася в купу; стали один одного за пояси брати…