— Ну, то що! — витріщивсь на неї Грицько, ображений, чого вона заступається за таких злодіїв, що в його свердла покрали. — То крав би? га?.. Хай уже б мені руки тоді повикручували!
— Отже, не вір сам собі, Грицьку! Як щоденна лайка та докори: злодюга та п’янюга, — то всякого з пантелику зіб’є… Поневолі чоловік стане пити… А як ні за що, то й украде… Звісно, неволя! — журливо закінчила Христя.
— Яка їм неволя? яка неволя?.. Он, пити, бунтувати… то їм неволя?! За те ж їх і попарили сьогодні… От попарили!.. А Чіпка, чула? як прийнялись за них москалі, біжить до мене, блідий такий, труситься… «Братіку, Грицьку! Ходімо — оборонімо… Ходімо — не даймо!..» Цур тобі та пек! — думаю, — та від його… Ускочив в Остапійчин огород, захилився за тин та й дивлюся… А він ганя по вигону та скликає на оборону. Як же піймали його, як задали… буде пам’ятати довіку!.. Пішов, мов чмелений…
Христя тільки зітхнула і нічого не сказала. Грицько викурив люльку коло печі і узявся за шапку.
— Куди ти? уже обід готовий, — каже Христя.
— Та я тільки худобу понаповую, — одмовив він та й вийшов з хати.
— Не барися ж! — гукнула навздогін Христя й кинулась готувати посуду.
XXI
СОН У РУКУ
І сниться Чіпці — немов сон, і ввижається — наче бувальщина. Сниться йому й ввижається недавня гульня. Увесь шинок залитий світлом — сяє, аж горить; музика тне, рубає; підбори землю рвуть; крики, співи… стоголосе лящання… безпуття скажене… А збоку насуває темна ніч, немов чорна хмара. А в тій хмарі, у тій непроглядній темряві, ледве видко, чорніють панські комори, двір… Три тіні зігнулися під якоюсь вагою — щось несуть на плечах… тікають… зникли у голому садку… Ось блиснула іскорка — і видко… два чоловіки качаються серед двору, борюкаються… Той, що зверху, лютий, як звір, шибкий, як вітер… Придивляється Чіпка… «Це ж я… я!.. — скрикує, — а підо мною сторож… то панський сторож… блідий, як смерть; тяжко дише; болізно сова руками й ногами… чутно — кров булькоче у його печінках, біжить чорною річкою з горла, носа… Ось розкриває очі… загоріли вони на хвилину іскоркою життя… То ними світить докора? чи посилає прокльони?.. Ні, то душа прощається з тілом: смерть уже застилає очі полудою… А ніч усе росте-ширшає і поганяє веселе грище з-перед очей…» Чіпка затіпався, кинувся… «О-ох!» — застогнав з протягом, перевернувся на другий бік та й знову заснув.
І знову йому верзеться й ввижається… Ніч темна, глупа — німа та глуха. Він стоїть, а кругом його розляглося сонне грище: п’яні чоловіки, жінки… все те мертвим сном спить, порозкидане, як колодяччя… Ось — угорі зайнялася над ним зірка: як свічка, палає вона на небі й освічує п’яне зборище на землі… Чіпка глянув на правий бік… Захиталася темнота, затрусилася… і з неї висунулось дві тіні — страшні, бліді, з переламаними кістками, котрі так і виглядали із тіла… Ледве шкандибають вони, вивертаючи ноги то на той, то на другий бік; хитають на його головами — вказують руками на сонне грище… Чіпці здалося, що то дід Улас з матір’ю… Він затремтів увесь, засовався — і одвернувся…
Трохи згодом, з лівого боку, теж захиталася темнота — із неї виплило дві тіні. Одна — товста, пузата, червонопика, друга, з-за товстої — тонка, худа, перегнута утроє, з пером за ухом… Наблизилися оті дві тіні, глянули на сонне грище, глянули Чіпці прямо в вічі — та й заридали… «Так ось де полягло наше добро, наші гроші!» І вхопивши одного п’яницю сонного, вони здерли з його одежину та й уп’ялися у горло зубами… Чутно стало, як булькотала кров: то вони ссали її з живого тіла… Очі їх наливалися нею, горіли, світили, як у котів… Чіпка здригнув — і одвернувся…
Гляне угору — аж там, крізь ясний світ, захиталася нова тінь. Чиста та ясна, як літній погожий ранок, з веселим та любим поглядом у темних очах… «Що це?.. Моя Галочко! моя голубонько сивесенька! іди до мене!..» — молить Чіпка і здіймає догори руки. Тінь затремтіла; ясне лице потемніло; на очах заблищали сльози… «Що то ти наробив?! — учувся йому зляканий голос. — Глянь у праву руч!» Чіпка глянув — і сахнувся. Чоловік качався по двору й не по-людській стогнав… «Що то ти наробив?! — знову докоряв голос зверху. — Глянь у ліву руч!» Чіпка нехотя повернув очі… Дві чорні тіні ссали кров з сонних людей, ламали їм кістки, викручували руки, ноги, обсмоктували кров… «Глянь униз!..» — гуконув голос. Чіпка зирнув… Коло його розвернулося сонне царство люду: бліді обличчя позадиралися вгору, очі — повиводило з лоба, з рота — вилітала легенька смужка синього димку… Вони горіли тихо-тихо, як вугіль тліє… «Це все ти наробив!.. це все твої вчинки!.. — гукав голос… — За віщо ж ти чоловіка убив? За що діток, жінку осиротив?.. Чим винуватий сторож, коли його господар посилає стерегти добро, ловити злодія?.. Що то ти поробив з тими п’явками людськими?.. Що?? З ситих, повних, що, обпившись крові, тихо доживали віку, ти поробив знову голодних: ти видавив з них кров, котру вони за свій довгий вік нассали… А от, бач: щоб знову такими стати, як були, вони поробилися в сто крат хижішими, прожерливішими… На голодного й холодного, на п’яного й тверезого, на сонного й не сонного, на сироту, на старця вони кидаються, як голодні собаки на шматок хліба… Бач, як вони смокчуть кров з жил людських?.. Бачиш?.. А то — що?.. Людей опоїв, горілкою попалив… Каторжний! розбишака!..» Чіпка знемігся, склонив коліна, зложив руки, припав ниць на землю… А голос, як буря, носився кругом його і страшенно викрикував, вигукував: «Що ти наробив, лютий, каторжний?!» Чіпка припадав ниць, мов хотів сховатися… А голос той проривався у кожну кісточку, у кожну жилочку, морозив їх жахом, пік огнем туги… Чіпка не витримав. Як скажений звір, що боїться води, труситься й лютує, забачивши її, забувши все на світі, несамовито кидається на встрічного й поперечного — так Чіпка кинувся, скочив угору… «Згинь, проклятуща, від мене! хай тебе огонь пожре, вихор рознесе-розвіє!.. Що ти мені таке?.. Жінка?.. сестра?? мати?? Я тебе всього двічі чи тричі бачив на полі, де ти стрибала, як коза… Чого ж ти сюди лізеш?.. чого ти мішаєшся?.. Ти мені вибиваєш очі тим, що мені самому не дає спокою, що моє серце одвертає від доброго, а підіймає руку на лихе?.. від чого я сам тікаю — та ніяк не втечу; ховаюся — та не заховаюся, та все глибше та глибше топлю свою голову у п’яній горілці… Геть собі!.. згинь!..» Від його гучного голосу тінь затремтіла, подалася вгору, вище, вище… Небо загоготало, заблищало, шкварнуло… Огняна стріла вдарила коло його; кругом усе затріщало і запалало огнем… Горить, тріщить, ломиться, падає, кричить, лементує, молить… усі голоси зливаються в один голос — у голос невиразної тяжкої туги; скрізь чутно плач, лемент… І все те жере огонь — то своїм широким, лютим полум’ям, то своїми гострими язиками — лиже… Лизне — і тільки чорна вуглина після його зачорніє; лизне ще — вуглина побіліє, розпадається на попіл… І піднімає його угору широка огняна хвиля і, залопотавши, несе високо-високо… Огонь розходився, розігрався… Уже він кругом охопив Чіпку, уже досягав своїми довгими язиками до його тіла, цілував його вид… Гляне Чіпка… То ж не вогонь, то людська кров хвилями хвилює… «О-о-й!» — скрикнув він і несамовито кинувся.