неволила.
Оце іноді заманеться йому, як молодому чоловікові, пожартувати з жінкою. Сумно дивитись на його зачепи! Христя якось болізно усміхається до його, мов крізь сльози слова йому ронить… Грицька то в жар укине, то наче холодною водою обдасть.
— Що з тобою сталося, Христе?
— Що ж зо мною сталося?..
— Якась чудна ти стала… невесела, небалакуча… мов чого недостає тобі… Чи ти чого сердишся?
— Чого ж би я сердилась?.. на кого? скажи, бога ради! А що мені невесело… То не вік же дівувати! Не на те ж ми бралися, щоб сміхи та жарти заводити… Треба про все подумати, та й…
— Та й що?.. — Грицько глянув на неї — і догадався. — Коли ще те буде? Де те теля, а ти вже й з довбнею! — закінчив, усміхаючись…
— Та воно вашому братові не що…
— А вашому… чого журитись?
— Того… І я сирота, і ти сирота, ні батька, ні матері немає ні в кого… А під той случай — знаєш?.. Якби своє, то воно б і порадило, і доглянуло усього; а то — не дай, боже, чого! — чужі й кутки рознесуть…
Христя заплакала.
— От коли зібралась батьків оплакувати! Нехай собі со святими спочивають, коли померли; а нам, кажу, все-таки нічого журитися…
То була пора, коли Христя почула себе матір’ю, з її думками, з острахами, сумом, сльозами… Дарма Грицько утішав її, дарма хотів розважити. Христя сумувала, журилася, а часом сама собі гірко плакала… Одно до одного — й журба Христина ширшала, вищала, глибшала… Грицькова рада нічого не вдіяла.
Грицько сердився, став гримати на Христю — чого вона все журиться. Не помагало: Христя не кидала свого суму. Тоді сам Грицько став журитися, став роздумувати, давай нишком помічати за Христею… І помітив, що Христя чогось ховалася з своїми сльозами, наче соромилась його… Злякане Грицькове серце догадалося. Оже він мовчав: боявся зачіпати, боявся тушити той віхоть, що курів у його хаті… «Може, сам собі потухне, — думав він, — а може, сама вона заллє його… сльозами». Одначе думка про це не давала Грицькові спокою. Вона йому нагадувала, з якою охотою бралася Христя помагати йому довести до розуму той хліб, що Чіпка подарував, як вона його вихвалювала, як раяла зоставити на насіння «добре жито»…
Дивлячись на сумну Христю, думка Грицькова, знай, верталася та й верталася назад у той лихий день, коли Чіпка сповідався у їх хаті… Грицько не помилявся, що палка розмова Чіпчина запала глибоко у душу Христі, що його грізна, а разом люба постать, коли він кричав, світячи очима: «А правда де? де її поділи?» — кинула жарину у жалісне жіноче серце… Все те він бачив тепер своїми очима, чув своїм серцем — та боявся назвати словами… Він ще тоді, у той лихий день, побачив, шо Чіпка справді якийсь неабиякий чоловік; він знав ще тоді, що Чіпка казав правду; він навіть згоджувався з ним у думці, хоч і перечив у словах… А слова ті — як та завірюха, вривалися прожогом у душу, перевертали в голові думки, розбуркували у серці почуття. Грицько бачив: Чіпка хоч кого підхилить під себе — і боявся… боявся за Христю: йому нікому не хотілося оддати свою добру, свою любу Христю!.. Часем темної, довгої ночі Грицько не спав і на волосину: усе придумував та пригадував, що б його перед жінкою вивести таке, щоб звихнути Чіпчину правду… Думав — та не надумав, а тільки більше та більше мучився…
Аж ось тепер — скільки поговору! Грицько зрадів, кинувся на його та давай поділятися з Христею.
— Чи ти чула, Христе, про нашого праведника? — ускочивши в хату на другий день після крадіжки у лана, питає він жінки.
— Про якого праведника?
— А про Чіпку?.. Ти чула, як він тут за правду розпинався, а он що вийшло?!
— Що ж там таке?
— Пана обікрав… сторожа прибив… чого доброго, досі богові й душу віддав…
— Невже?! — дивлячись пильно на його мутними очима скрикнула Христя — і пополотніла, оторопіла.
— Їй-богу!.. Тепер у чорній сидить… Он воно які люди бувають! Подумай: на крадіжку, на душогубство пустився?!!
— Господи! мати божа! який тепер світ настав… — ледве вимовила Христя та й перехрестилася… — Та хіба воно й тоді не видно було, що з його добра вже не ждати, — закінчила вона.
Грицькові це — все одно, що по губах медом. Після цього давай він ще гірше розписувати Чіпку перед Христею, немов самого лютого ворога, а не колишнього свого товариша.
Як Чіпку випустили з чорної, Грицько перший приніс Христі звістку, що, мов, викрутився харцизяка, вибрехався! Як стали гомоніти по селу за голову й писаря, Грицько уп’ять перший сповістив про це Христю і Христом-богом присягався, ще те діло не втікало Чіпчиних рук.
— А моє серце ще тоді щось недобре віщувало, — одказала на його присягу Христя. — Знаєш що, Грицьку? Чи не віддати б нам його жита? Ще — чого доброго — коли-небудь уночі прийде та й заріже за жито!
— Ото, хай бог милує! — похопивсь Грицько. — Ні, він, Христе, не такий уже, щоб за те, що сам віддав, та й зарізати.
— А коли при нужді та п’яний?
— Він швидше прийде правити грошей… Отоді, як прийде, я йому й віддам жито… Та й то навряд!