— Сюди його давай! Хто викрикує? — желіпає посередник.
Мовчить громада, анітелень! Кривинський не витерпів — лає…
— Не дуже лиш! не дуже! — знову хтось з середини.
— Ну, тепер ваше діло, Іван Петрович! — обернувся Кривинський до справника.
— Розги! — зіпонув той на москалів в одмову посередникові.
Москалі кинулись до крайнього…
— Не давай! не давай, братця!.. за що нас бити? за віщо нас нівечити?..
Громада стала напирати на москалів; москалі на громаду. Піднявся крик, ґвалт; зчепилася бійка з москалями… Люди, зачувши таку колотнечу, біжать, як на пожежу дивитись. Чоловіки — аж до самих москалів;
жінки на тини поспиналися — з огородів… Дід Улас, старий, не видержав натовпу — упав… Москалі підняли…
Чіпка побачив. Закипіло його серце, заболіла душа… Біга поміж козаками, метається на всі боки:
— Братця! — кричить: — не даймо глумитися над нами! Не даймо знущатися над дідом!.. Ходім, братця!.. Тимофію! Петре! Якиме! Збирайте громаду докупи! Не
даймо, братця!..
А ті, як побачили, що непереливки, та — тільки видно — через село… Чіпка їх лає, батькує, молить, просить; кидається то
в той бік, то в другий; то підскочить до москалів, то вертає од своїх. Побачив Грицька.
— Грицьку! братіку! Ти бачиш? кров безневинно ллється… Діда Уласа ледве живого підняли на вітер… Не даймо!..
Грицько не одказав на це ні слова — та мершій від Чіпки, та в чужий огород, та й присів за лісою… Кинувся Чіпка до кріпаків… Тут його й схопили.
— Я — вільнийі — кричить Чіпка: — Я — козак!
— А коли вільний та козак, то не бунтуй людей! — зіпонув справник. — Ложіть його!
Довго борсався Чіпка… Ще довше його били… Ні крикнув, ні застогнав! Устав — наче з хреста знятий. Очі червоні, налилися кров’ю, горіли, як у звіра; на виду — блідий-блідий, мов після тяжкої хвороби… Повів він страшними очима по всій громаді, глянув хижо на панство, на москалів — і підтюпцем побіг додому…
Обняло його зло нелюдське. Серце в його вило; душа палала… «Прокляті! Каторжні! ні суда на вас, ні права немає!..» — кричав він, качаючись по полу. Тіло боліло, як попечене… Він стискував зуби. «А вони?.. вони?! Слова доброго… смітнини послідньої не стоять!.. Прокляті душі!.. на вас трохи такої муки, трохи каторги… Катувати вас, пекти, тупим ножем шматувати!..» Від болю він
кусав собі нігті, пучки…
«А ти, дурню, водився з ними!.. повірив, що й вони люди?.. Волоцюги, п’яниці, а не люди! Вони тільки обпивали тебе та підбивали на все лихе… У них доброго на ніготь не було… Серце їх, як іродове, тільки й знало одно лихо… щоб другого підвести, а самому — навтікача; щоб чужими руками жар загрібати, сльозами та кров’ю других себе тішити… А потім стануть на увесь світ славити… вийдуть серед людей посеред білого дня, скалитимуть зуби, будуть сміятися… Собаки!.. Сучка вас, а не мати, породила!.. Замість серця змію положила й трутою налила… Де тільки тхне ваш дух, там лихо та горе, кров та сльози… А ти їм повірив?! Ти?!!» — він заскреготав на всю хату зубами.
А це — як скоче та так без шапки прямо у шинок. Полилася горілка, як вода. Він дудлив її нахильці; випив з півкварти — і не чув, щоб хоч запекла або вдарила в голову… Як бризка, кинута на жарину, зашкварчить і зникне, так ті ковтки горілки зразу вигоряли, вилітали парою…
Він кинув на стіл порожню посудину — побіг додому, поліз на піч. Голова заходила ходором; у виски гамселило, як обухом; свистіло та пищало у його в ушах… Він забувся, немов заснув…
Грицько, настоявшись у чужому городі та надивившись вдосталь на бійку кріпаків, трохи змерз та й поплівся додому.
— Важно парять бісових маштаків! — було його перше слово до Христі.
— Господи! там, мабуть, на той світ позабивали сердешних, бо крики такі доносились сюди, немов з могили, — відказала Христя.
— Так їм і треба, злодіям!
— Скажи мені: за що ти на їх узлився так? Хіба вони й не люди?..
— Життя через них, проклятих, немає! — аж скрикнув Грицько. — Нічого у хазяйстві не вдержиш за ними… Так і держи все під запором, а то — як раз та два рознесуть!.. Чи давно я майстрував у сараї?.. Візьми, дурний, та й застроми два свердли за лату… Хто їх там
візьме? — думаю. Коли сьогодні огляджуся, — аж і сліду не знать, де стриміли…
— Може ж, то й не вони взяли?
— А хто ж? Кому більше взяти? Козак тобі візьме?.. Навіщо йому, коли він сам хазяїн?.. коли у його самого є? А тій голоті, панським недобиткам, що пропити, то пропити… Хіба воно для себе брало? — на пропій!.. Щоб воно подавилося…
— За що ж їм і випити, як не за твої свердла, — сміється Христя. — Свого нічого немає, все те панське…
— Та в їх ніколи й не буде нічого, — перебив Грицько: — все проп’ють! Вони у панів позвикали тільки красти та горілку пити, а не берегти хазяйського добра… А тут ще їм і землю й волю дають… На цеп їх, а не на волю!
Христі вже обридла лайка та кривда Грицька. Вона не витерпіла.
— Який-бо ти, Грицьку, їй-богу! А якби тебе узяти в неволю?..