— Не скупись, Овраме, — пристає Лушня: — ми тобі його й вимолотимо, до розуму доведемо.

— Ну, сцо з, не скупися? За вісцо його більсе давати?!

— Як, за віщо? за хліб! Глянь: як одно тобі зерно! Чисте, повне… немолоте б їв! — Лушня справді взяв кілька зерен у рот і жував.

— Та сцо з, по карбованцю?!

— Та ні, не по карбованцю, — одказує Лушня: — він дешевше віддасть.

— Де хазяїн? Цому він не йде торгуватись?

— Він у хату пішов… мабуть, води напитись. Побіжи лишень, Петре, та кликни!

— Чіпко! Чіпко-о! — гукнув Пацюк, до хати йдучи.

— Чого? — подає голос Чіпка з хати.

— Іди ж кінчать, чи що.

— Я сказав: жидові не продам.

— Чому?

Чіпка не обзивався. Пацюк підождав трохи. Чіпка не виходив з хати.

— Ідіть сюди, до хати! — гукнув Пацюк на Лушню з жидом. Ті рушили, ведучи все-таки розмову про жито.

— Ні ти, Овраме, не скупися, — каже Лушня. — Хліб, я тобі скажу, такий, що от ми скільки молотили, а не бачили такого на селі!

— Та сцо хліб? Хліб — як скрізь хліб.

— Та ні! То не з тії землі. Це тобі хліб з цілини, та ще такої цілини, що років з десять ні рала, ні плуга не бачила… Це з ситої землі хліб, — розпинався Лушня.

Тут вони саме дійшли до хати.

Чіпка сидів собі в хаті мовчки, наче зажурився. Як ще не приходили товариші з жидом, він обдивлявся тяжкою працею наскладані стіжки. Чорні зокола, вони уразили його серце, перемчали його думки у той недавній час, коли він, ще весною, назирав оцей самий хліб зеленим, як рута, буйним, як дерево, коли зустрівся з Галею, — балакав, жартував з нею… Коли він жав його, рано встаючи, пізно лягаючи, в’язав у снопи, складав у копи, возив, складав на току, почуваючи себе хазяїном, голублячи у серці надію удвох се добро поживати… Тепер та надія почорніла, як і його колись зелене та золоте жито… Брови в його насупились; коло серця, мов чорна гадина, обвився жаль…

«Ні, не продам! хай краще зогниє на моїх очах… а не продам!» — думав він.

На той час Лушня з жидом напрямились у хату. Чіпка вискочив на поріг, та — як одрубав — грізно промовив:

— Нащо ви його ведете сюди?.. Хліба я не продам!

Усі здивувалися, аж поторопіли.

— То коли не продаси, — зґвалтував жид: — насцо з було мене водити? Мені ніколи, в мене сце он скільки діла, а вони водять!.. — та й побіг з двору.

Чіпка заховався знову у хату; Лушня й Пацюк, похнюпивши голови, за ним увійшли.

— Чи ти не здурів, Чіпко? — трохи перегодя, питає Лушня. — Такого дорогого купця та відіслати… Кому ж ти хліб збудеш?

— Я сказав, що не продаю!

— А що ж? Хіба краще, як він у тебе зогниє?.. Га?.. Лежить собака на сіні…

Чіпка грізно зиркнув на його… Лушня затих. На той час у хату вскочив Матня.

— Га-га, братця! ! гуляй! — кричав він, держачи обома руками пляшку з горілкою.

— Де ти запопав? — зрадів Пацюк.

— Знайшов, братця!

— Де?

— У шинку…

— Як же ти?

— А так…

Матня показав руками, як він схопив пляшку. Розмова повернула на інший шлях.

— Та як же ти — чи украв, чи одняв? — допитувався Пацюк.

— Не питай — як, а питай — чи добра! — каже Матня, частуючи Пацюка. Той похвалив. Матня до Чіпки.

— Ось на, братіку, покуштуй! Ось — на! Сказано: губи злипаються, така добра!

Чіпка випив. Випив і Лушня. Горілка розв’язала язики — почались кази та перекази…

Лушня знову пристає до Чіпки: чом та й чом хліба не продає?

— Не продам я жидові, — одказує Чіпка.

— Та кому ж ти продаси його?

— Нікому!

— А шкода! Зогниє — так ні за цапову душу… й чарки горілки не вип’ємо! Продай, кажу. Продай, брате! Ти знаєш, як загуляємо?

— Не хочеться, братця! Коли б ти знав, Тимофію, як не хочеться!.. — верзе Чіпка вже напідпитку.

— А нащо ж воно?.. Одно ж — зогниє!..

— Ну, так стійте: піду завтра до Грицька… Коли йому не продам, то хоч так віддам…

— Тю-тю! То ти краще мені так віддай, — каже Лушня. — Я знаю, як поверну. А Грицько — що? Звісно — багатир: візьме собі, поживе й спасибі не скаже…

— Другому нікому не продам… не годиться! Далеко за північ товариство підбивало Чіпку кому продати хліб — то продати, а даром Грицькові не давати. Чіпка не згоджувався.

— Я з ним товаришував; я з ним ще малими хлопцями укупі овець пасли… Хай йому на нове хазяйство. Нехай хоч він чесно поживе мою працю, коли так судилося!

XVII

СПОВІДЬ І ПОКУТА

На другий день, рано-вранці, Чіпка пішов до Грицька. Нова хата, біла, чепурна, привітно виглядала з-за обголених лихою осінньою негодою груш та рядка прутнястих верб. Двір був просторий, чистий, оплетений; ззаду на току, стояли ожереди соломи; з лівого боку чорніли грядки та невеличкий молодий вишник; з правого — хлівець, загорода та погріб. Коло воріт, над перелазом, білів новою цямриною колодязь, виглядав на шлях новим високим журавлем…

Чіпка уступив у двір. Велика, чорна, кудлата собака кинулась на його з-під загороди. Чіпка подався назад до ліси, став випручувати хворостину. На собачу брехню вибігла з хати молода, як дівчина, молодиця — низенька, чепурненька, та й почала гукати на собаку. Собака одбіг на вгород та скавучав. Чіпка підійшов до молодиці, привітався.