Після молебню та присяги почались вибори. Радили вибирати Кряжова, хвалили Совинського, розпинались за Шавкуна, намірялись пропхнути Гаєцького, Митіля. Як не крутив уса Дмитренко, як не дивився на кожного, хто підступав класти білета не в сюртуці, а в свиті, а вийшло так, що ледве-ледве провели трьох перших. На Шавкунові зробили невеличкий перепочинок.

Як налагодились знову прийнятись за вибори, гласний Саєнко, син сотниченка, попрохав «слова». Панам було це не вдивовижу. Саєнко — здавна чоловік неспокійний. Ще за Василя Семеновича він, було, не пропустить виборів, щоб не наговорити, як казали про його, «сім мішків гречаної вовни…» Оже та вовна була для панів Польських гірше гіркої гірчиці. Нівроку розумний, гострий, як бритва, Саєнко не пропускав случаю, щоб не побрити своїх сильних родичів. Прості люди його любили, як чоловіка, котрий не змовчить сильному і стане завжди у пригоді немічному. Зате пани та жиди Саєнкового духу боялися — та й недурно. Напакостить панові, придавити жида — стало утіхою для його. Так оцей-то «ліберал», як його звали, зняв тепер річ про земство… Обертаючись до панських гласних, він доказував їм «всесословність земства», довго й красно розводив їм про «интеллектуальную деятельность», котру вони, за «прошлі гріхи», повинні були оддати на «алтарь общественного благополучия». То повертався до простих гласних, нагадував їм про «рівноправність», умовляв їх самим дбати про свої «інтереси», про «народне благо». А на заключку всім гласним разом радив вибрати членом в управу хоч одного з гласних-селян.

По хаті пройшов шелест. Пани здвигували плечима, хитали журливо головами, шепталися між собою. Мужики заворушилися під стіною, затупотали ногами на однім місці, зглядалися, мов питали очима один в одного: «А що?! кого тепер?»

Предводитель, пошептавшись спершу з Шавкуном, а потім з Кряжовим, задзвонив у дзвоник і, оглядаючи селян, голосно запитав: хто хоче вибиратись?

Шелест потроху стихав. Предводитель запитав удруге. Усі мовчали, тільки ззиралися.

— Ось хіба Варениченко… — якось несміливо, крізь зуби, процідив старшина з Пісок.

На його глянуло сто очей; глянув Дмитренко — і затулив рукою свого рота: мовчи, мов, нескребо!

— Якого Варениченка? — волею-неволею вимовив предводитель.

— Ось!.. ось!.. — почулось з-під стіни кілька голосів, тикаючи пальцями, де сидів Чіпка. Він почервонів. Усі уставились на його очима.

— Вы желаете? — спитав його предводитель.

— Та коли людська ласка та панська воля, — одказав Чіпка, підводячись, — то й про мене…

Голос його тремтів; лице горіло; очі світили радістю.

Пустили на голоси: вибрали Чіпку. Далі, мабуть, розгарячившись, вибрали Саєнка у губернські гласні.

Вибори скінчились. Селяни пороз’їздились по домівках. Пани забенкетували у городі.

Вернувся Чіпка додому. Галя побачила у вікно, вискочила з хати.

— А що?

— Усе гаразд! — скрикнув радо Чіпка. — Тепер я, Галю, не тільки гласний, а ще й член в управі…

— Невже? — разом зрадівши і злякавшись, скрикнула Галя.

— Далебі… вибрали! — хвалиться він.

— Кого вибрали? куди? — почувши останнє слово, питає Мотря, висунувшись у вікно.

— Мене вибрали, мамо, в управу!

Мотря глянула прямо Чіпці в вічі, по виду в неї пробігла нерадісна смужка. — І нащо воно тобі, сину, з панами тягатись? — каже вона журливо. — Ще, не дай боже, підведуть як… Самі ж поховаються, а тобі — буде…

— Не бійтесь, мамо: не подамся! — заспокоює її Чіпка.

— Ще встрянеш куди… — своє таки Мотря.

— Нічого ви, мамо, як я бачу, не знаєте, — одказує без гніву Чіпка. — На те їх воля… А може, я, мамо, людям у пригоді стану… добро яке зроблю…

— І вже, сину! Ти — один, а їх скільки…

— Один, та добрий, — оступилася за чоловіка Галя, і, всміхаючись, пішли обоє в хату.

Радів Чіпка, потай од матері, удвох з жінкою, що заробив людську шану, повагу. Те, що місяць назад тільки заклюнулось у серці, тепер уже снувало перед його очима, заволоділо його думками. Лагодився Чіпка громаді служити — збирався добро робити: грів у серці сам собі нишком, потай уже й жінки, голубку-надію — давнє забути і слід його загладити… А вийшло так, що — де знайшов шану, там загубив спокій і… долю!

Вибір його в управу, зроблений під гарячий час, без поради, без розмислу, нікому не був милий. Козацька старшина на Чіпку скоса дивилася. Писарям та головам заздро було, як-таки москальчук, ще недавній голодрабець, волоцюга, ледащо, посівши за жінкою багатство, вискочив у люди, між пани, куди вони перлися з самого малку, що їм снилося й ввижалося — та не сталося! Пани — оханулися, як уже вибрали. Стали вони один одному жалітися, який тепер вік настав, що свій брат дворянин братається з «хамом» та ще підводить до того й других. Стали нарікати на Саєнка, що це він так зробив на глум, на сором цілому повітові… Товариші по управі вважали такий вибір тяжкою для себе обидою, залякували декого з панів, що коли на те пішло, то вони всі покидають управу: нехай заправляє сам!.. А Шавкун ламав уже голову, нишпорив по товстелезних томах законів, чи не знайдеться чого, щоб випровадити з управи члена, котрий, як він боявся, міг стати йому на переметі, шкодити, не допускати просовувать лапу до земських грошей…