Випили за «благо»… Лакеї знову поспішили поналивати чарки. Підвівся Польський — і тільки й видумав, що просив випити за здоров’я «дорогого гостя»… Випили й за «дорогого гостя». Лакеї знов наповнили чарки. Підвівся Кряжов — і розпустив свого довгого язика про той розбрат, який пішов між двох «сословий»; похвалив адміністрацію, що вона стереже «интересы имущих классов», що вона піддержує «экономическое развитие страны» — помагає строїти залізниці, помагає заводити «банки», обороняє «отечественную промышленность покровительственною системою», — просто сказати: «создает народное благо»… За таку велику послугу Кряжов прохав випити — за адміністрацію. Випили й за адміністрацію… Чиновник подякував від «легкого серця» і примовивсь випити за «дворянское сословие».

Обід скінчився. Повставали з-за столу, подякували хазяїнові і розтеклися скрізь по будинку. Гомін, галас! Одні дивувалися красномовству чиновника, другі підхвалювали Кряжова, а третім найбільше подобалась «скромность» речі «предводительського синка»…

Тільки один Шавкун з Чижиком дивувались усій отій «комедії» і, стоячи у кутку, радились нишком: як би їм здихатись Пороха.

Програвши в карти далеко за північ, чиновник став прощатись. Перед рундуком стояв уже трояк самих кращих поштових коней. Невелике чиновниче збіжжя зложене було у невеличкий чемодан і положено у ногах поштаря. Адміністратор сів; поштар махнув на коней батогом; задзеленчав голосний дзвоник — і тільки курява встала…

— Поїхав! — в один голос сказало кілька душ.

— Хороший чоловік…

— Чудесний… хоч і молодий… А розумний — не кат його взяв!

— Та ще б! Правовід, та не розумний… Ну, звісно: благородне дитя…

— А коли б воно нам не нашкодило, — увернув хтось, неймовірний.

— Хто? він? — оступивсь Кряжов. — Ніколи! Ні зроду-віку… Ми його знаємо, як облуплену овечку… Він у нас у банці — по уха застряв! В довгу — як в шовку!.? Він у мене ось тут сидить! — Кряжов стулив міцно кулак і показав поверх голови.

— Ну, коли так, то безпечно! — у один голос зарішили Шавкун і Чижик.

Горе, кажуть, об горе чіпляється.

Вернувся Чіпка з Гетьманського додому з розтроюдженим лихом у серці. Стріва його мати, хвалиться: нема Галі дома, поїхала до батька, бо Максим занедужав.

— Чим? — пита Чіпка.

— Господь його знає. Поїхав, кажуть, кудись на ярмарок любісінький, милісінький, а привезли — ледве дише.

— Гм… А що у вас чувати доброго?

— Що ж тепер доброго почуєш? Нема тепер нічого доброго… Он, розказують, на Красногорку напали розбишаки… Чоловіка з двадцять наїхало, — та сторожі одбили… Кажуть, така бійка була, господи!

Чіпку подрав мороз поза шкурою… «Так… так! — думає він. — Оце ж воно йому й ікнулося!..»

Порозпрягав він коней, підложив сіна. Ходить по двору — не хочеться і в хату. Сонце саме заходило. Піднялась вечірня шарпанина. Там воли ревли; там овечата мекали; там жінки свиней кликали… Все то хазяйські клопоти. Чіпці — байдуже до всього того! Він навіть не дослухається… У його тепер свої клопоти, не обберешся їх…

Ходить він по двору — нудно; увійде у хату — хатні померки ще дужче розвертають сумну думку. Розстилає вона перед ним, наче страшний килим, страшні пригоди життя… Ось і Максим лежить — перебитий, переламаний… Ось висовуються давні, знайомі тіні: Лушня, Пацюк, Матня, ще й другі братчики… П’яні голови горять кривавим цвітом; у очах палає хижість, голоднеча… Ось піднімаються у пам’яті панські комори: про них нагадали у земстві… пригадався сторож… І сторож, і Максим качались перед ним, божевільне стогнали… Чи правда тому?.. Правда… гола, страшна правда!.. Що б він тепер дав, коли б можна було її викинути з пам’яті, забути… Так ні!.. Таке не забувається… Воно, мов нарошне, вилазить наверх; наче яке страховище, лякає тебе… Навіщо ж воно вертається? нащо воно здалося мені?.. Воно перестріло мене, перейшло мені дорогу тоді, як я хотів його слід затерти… І спливає йому на думку земство, з своїми плутощами та хитрощами, з своєю образливою неправдою… «Воно мені нагадало про те… Я хотів йому останній вік оддати, а воно мене завертає до старого… Хіба в земстві не ті люди, що й були?.. Хіба вони у один раз перемінилися?.. Чого ж їм можна служити?.. Чому мені ні?.. Кожен з нас несе гріх за собою… Чого ж одному прощено, — один забувся про його; наче спокутував… А мені — нема ні забуття, ні спокути… І не карали — і винуватий… Де ж та правда на світі?!»

Зовсім смеркло. Люди і світ спочили. Лягла уже й Мотря. Тільки один Чіпка не лягає: ходить, нудиться, карається… З хати надвір, знадвору в хату.

— Чого ти, сину, тупаєш? Чому спати не лягаєш?

— А вам спиться? — неласкаво одказав він. У голосі його забренчала давня туга. Материне сері почуло її зразу — і злякалося.

— Спиться ж… — ласкаво одказала вона. — Чому воно не буде спатись, коли така пора?

— Ну, то й спіть, коли спиться, — м’якіше сказав Чіпка та й опустився на лаву. У хаті темно, тихо. Мотря тихенько зітхає…

— Мамо! — обізвавсь Чіпка.