Дмитренко скинув очима на Галю.

— Це, мабуть, ваша жінка?

— Моя, — одказав Чіпка.

— Гарну дочку викохав Гудзь! Недаром він її на запорах держав… Хорошу…Коли б був знав, проламав би запори та вкрав.

Галя почула це, засоромилась, прихилила двері.

— Галю! — гукнув Чіпка: — чого ти тікаєш? Боїшся, щоб Петро Йванович, бува,не вкрали?.. Не бійся, я не дам.

— Я й сама не дамся, — одказує Галя, висунувшись з кімнати.

Тут саме знадвору забрехала собака.

— О, та ви, мабуть, справді боїтесь, що собачню позаводили, — жартує становий.

— Та в нас всього одним одна Мушка, — одказала Галя, зашарівшись.

На сім слові у хату вступила бідненько зодягнена дівчина, — та, бачачи, що не туди попала, стала мовці у порога.

— Здорова! — привітав її Чіпка. — Чого ти?

— До тітки Мотрі, — одказала, засоромившись, дівчина. Мотря почула, вийшла з кімнати, поклонилася низенько Дмитренкові, сіпнула нишком за спідницю дівчину та обидві вийшли у сіни. Незабаром Мотря назад увійшла, а дівчина пішла з двору. То була головина наймичка: її послали нишком довідатись — чого становий приїхав. Галя тим часом у кухні ставила самовар. Сонце заходило. Останній погляд на прощання з землею воно посилало у світлицю, де сиділи, мов давні приятелі, становий — на покуті, багатир-козак — навпроти, на ослоні. Розмова не клеїлась: перескакувала з одного на друге, як скаче легенька борона по груднястій ріллі. Галя подала чай. Заходились пити. Розмова зовсім обірвалась. Чіпці, як хазяїну, стало ніяково.

— Так яку ж ви нам новину привезли? — зачинає він, сьорбаючи гарячий чай.

— Добру — для добрих людей… А ваші піщани такі неспокійні, мені з ними один клопіт, та й годі! Ще Ларченко, як передавав стан, перестерігав мене: «Стережіться, каже, піщан, бо то народ вельми завзятий!» Аж

воно так і є!

— Та воно, добродію, мабуть би, ніякого й клопоту не було, коли б не так трохи…

— Що пак я казав? — спитав Дмитренко, загубивши останню свою думку й річ. — А, бач… Так земство привіз!

— Що то воно за земство? — питає Чіпка, пильно дивлячись у вічі становому.

— Земство?.. Нова милость царська! Бачите: живете ви у Пісках — козаки, панські й жиди… Адже й жиди є у вас? (Чіпка одказав, що є.) Так, бачите: отак само живуть і в Котолупівці, у Байраках, у Вовчій Долині.. живуть поміщики, живуть купці, козаки, крестяни… Так усім, бачите, треба по шляхах їздити; усім треба,хрань боже! якої пошесті, — від напасті оборонятись… Одному — трудно, а гуртом — можна… Ну, так бачите… (Дмитренко дедалі став учащати: «так» та «бачите», — видно, він гаразд і сам ні бачив, ні знав того, про віщо розказував). Так от, бачите: збираються гуртом — пани й мужики — та й роблять, що треба…

— Як це? І пани роблять?! — питає здивований Чіпка.

— Та ні, не самі роблять, а вибирають гласних… а ті виберуть управу з себе, а управа вже й заправляє усім…

— А станових тоді хіба не буде?

— Як можна — без станових? Станові — поліція, а поліція й за земством дивиться: щоб дороги рівняли, містки гатили… Без поліції не можна! Хто б недоїмку взискував, якби не поліція? Станові — поки й світа сонця, будуть…

— Щось я гаразд не второпаю, — каже, роздумуючи, Чіпка: — і земство за дорогами, й поліція за дорогами…

— Ось почуєте, як збереться громада та прочитаю указ…

На останньому слові у хату увійшли: козачий голова з писарем та панський старшина з старостою. Кріпаки, поздоровкавшись, стали коло порога, похнюпились; а голова з писарем, мов москалі, повитягались у струнку.

— А! От добре, — замість привіту, каже Дмитренко. — А я тільки що хотів посилати за вами… Завтра вранці щоб мені була громада! Чуєте? Вам кажу й вам! Та глядіть мені, щоб не так, як недоїмку платите, — обернувся до кріпаків з докорою.

— Тепер, ваше благородіє, — каже писар, — гаряча пора… люди в полі…

— Що мені до того — чи гаряча, чи яка? Я вас вихолоджу, як не буде громади!

Старшина мовчала, тільки перетирала ногу об ногу.

— Як же, ваше благородіє, сказати громаді? — питає писар.

— Скажіть: становий земство привіз, читатиме… Чуєте: земство? Не забудете?

— Ні, не забудемо…

— Та й утомився ж я, Никифор Іванович… Ви не повірите, двоє суток з повозки не злажу…

— Ну, з богом! — повернувся до людей.

Ті сунули з хати — один поперед одного, аж штовхаються у дверях.

— Отака ловись! — каже голова. — Був Чіпка, а став — Никифор Іванович… Що то значить — гроші!!

— Та гроші, як гроші, — на те йому старшина й староста. — А ви нам скажіть: чого це наш конокрад приїхав?

— Та казав же: земство привіз, — одмовля замість голови писар.

— Та чули, що земство… А ви нам розтолкуйте: що воно таке? Чи не податки знову які?..

— А справді: що це воно, Василь Васильович? — питає голова писаря.

— Та, кажуть би то, нова якась управа… У нас оце окружних взяли, а в них, либонь, швидко посередників не буде… Треба ж комусь людьми правити?