Шавкун — битий жак! Недарма він посивів, сидячи над бумагами. Він метнувся сюди-туди; як той павук, сплів, розкинув сітку; ловив кожне слово, яке йому треба… Нічого сам не натрапивши, він повернувся за порадою до свого давнього приятеля Чижика — секретаря в суді. «Чи не було чого, братику? чи не судився він?» — допитувався Шавкун. Чижик понюхав табаки, чхнув, приставив пальця до лоба, подумав хвилин з п’ять та й поліз у шафу з старими ділами. Перекинув одно, перевернув друге, заглянув у третє, у п’яте, в десяте, натрапив слід, піймав ниточку — та разом з Шавкуном дійшли і до клубочка…

— Найшли! — ускочивши в управу, скрикнув Шавкун, подаючи «дело об покраже пшеницы в коморах помещика Надворного Советника Василия Сем. Польского и о прибиении сторожа Деркача».

Члени пороззявляли роти, повитріщали очі. Шавкун перечитав діло, по котрому «солдатский сын Варениченко оставлен в подозрении». Управу обняла радість, мов кожному з членів прибуло від того щастя. Як на те в городі лучився Дмитренко. Його закликали в управу, зачинились, довго балакали. Усі вийшли, усміхаючись.

Чіпка нічого того не знає. На маковія поїхав у Хамло на ярмарок та вернувся аж перед спасом. Того самого дня, як він вернувся додому, заїздить до його Дмитренко, розказує діло, радить самому заздалегоди тікати з управи.

Чіпка як почув про діло, — мов хто його обухом лигнув по голові. Сором, досада, злість — усе разом прилило в його голову, мутило його кров, гамселило у висках, заходило жовтими й чорними кружалами у віччю… Сам він поблід; руки тряслися… Він почував своїм серцем, що це вертається за ним давнє, простягає до його руки, хоче його схопити, обняти… Щоб себе не видати, він скочив з ослінчика, де перед тим сидів, став ходити по хаті, блудив мутними очима по стінах… Одна думка обганяла другу; одна одну випереджала, наче гралися наввипередки; він хотів на бігу піймати хоч одну з них; вони од його тікали, зникали, одні тільки краї їх на одну хвилиночку мелькали, — поки не злилися у одну думку: як-не-як, а живцем не податися в руки!

Дмитренко, як мара та, сидів над його душею, чигав, як шуліка, коли Чіпка пристане на його раду — сам «вийде в одставку».

— Коли б мене на шибеницю вели та сказали: як подасись сам, помилуємо, — я б і тоді не послухав! — скрикнув Чіпка. — Хто скаже, що я чоловіка вбив?.. Може, вони на своїм віку десятки, сотні на той світ позагонили… А тепер шкода: нема волі?.. Тепер завадило — усі рівні?.. Я людям служу… мене люди вибрали… мене люди й скинуть!

Поїхав Дмитренко ні з чим.

На другий день летіла од предводителя до губернатора бумага.

Через день привезла стахвета од губернатора приказ: «устранить гласного Варениченка по неблагонадежности».

Упала ця вістка, як грім, на Чіпчину голову… «Це гірше крадіжки, розбою! — думає він. — І назви цьому немає… Там — пройшов, узяв — і нема… видно, чого нема!.. А тут — усе є… і добро зосталося, і сам зостався… То що з того, що зостався?.. Коли твою честь украдено… душу твою обезславлено… Та ні! не буде сього…

Ми ще поміряємось… Ще побачимо — чий батько старше… Не той тепер вік… часи тепер не ті… не ті люди!..»

Запрягає Чіпка коней, їде в Гетьманське. Не поганя — жене коней; не везуть вони — мчать — та прямісінько до Пороха в двір.

Перемінився Порох з того часу, як його бачив Чіпка: постарів, захирів, опав. Колись кругле обличчя розтяглося уздовж, осунулось; щоки пообвисали; очі помутніли; руді вуси посивіли; сам згорбився, труситься… Оже пізнав він Чіпку; пізнав і його Чіпка. Привітались, як давні приятелі. Почула Галька чужого чоловіка, увійшла в хату, подивилась на Чіпку і вийшла мовчки. На ній — лиця було не знать, так вона схудла, аж почорніла…

Перше всього послав Чіпка за горілкою: побігла чорномаза дівчинка, Гальчина дочка. Порох зрадів горілці і випив підряд аж три чарки. Тоді Чіпка похваливсь йому своєю пригодою. Не втаїв він нічого: розказав, як Дмитренко намовляв перед виборами людей у Пісках: розказав, як крутив усом на виборах; розказав, як пани намовлялись не пустити мужиків в земство, які були вибори… Сказано: нічого не втаїв гострий язик ображеного Чіпки.

Гаряча мова розпалила гарячу кров Порохову; засвітив огонь у його старих очах — і він написав Чіпці жалобу. Хоч тряслася рука старого писаки, хоч бризкало перо, одначе з-під його отрута на папері зосталася… Вилив Порох у жалобі всю свою злість, що накипала довгі роки: обписав, оцерклював старий ябеда панів Польських так, що аж сам трясся, читаючи Чіпці жалобу.

Чіпка заплатив йому добре, подякував, одвіз жалобу на пошту, а сам поїхав у Піски.

Минув тиждень. Ні чутки, ні вістки!

Був великий бенкет у предводителя. Настягалось гостей сила. До самого білого світу пили, гуляли, у карти грали; один перед одним новиною хвалилися; раділи, що «хама» з управи вижили…

Світом задзеленчав дзвоник повз будинок Польського — і на хвилину сполохнув веселе гульбище. Дехто навіть зазирнув у вікно, та з освіченої хати нічого не побачив; тільки чуть було, як застугоніли колеса, проминаючи будинок…