— Собаки!-скрикнув Василь.-Тепер, коли діло скінчили, вони задрали кирпу, а то було дуже похнюпили.

— А я думаю, Василю, цього діла не кидати, — проводячи його геть за хутір, знову про своє раялась Оришка.— Я піду до мирового жалітись. Чи виходжу що, чи ні, а вже піду. У нас либонь мировий, кажуть, добрий чоловік.

— Пан!— одрубав Василь.

— Та вже хоч і пан, а коли він справедливий, то не допусте усякій погані знущатись над нами. Хіба я даремно цілий вік робила, силу втрачала? Що нема тілько панича тут, а то б не бути йому управляющим. Побачили б тоді, як то воно легко з свого тягтися.

— Кому, їм буде трудно? Мало грошей накрали?— одказав Василь.

— Авжеж і крадуть. Те дворище, де шинок був, собі одгромив, на весну, чула, будуть перестроювати та перероблювати. Заїжджий двір робити має. Улітку — що тут того чумака їде— страх. По копійці — скілько-то тих копійок?..

Невеселі розстались вони за хутором. Василь пішов у місто. Оришка вернулася додому. Невеличка хатка здалася їй такою сумною, такою глухою-тісною, що й дихати важко, не те щоб повернутися у їй вільно. Вона лягла і цілу ніч продумала про свою долю, про людську неправду, що і без того гірке життя загірчило. Та як не гірко їй було, Оришка не така людина, щоб мовчки терпіти. Вона мовчала, поти Мотря недугувала, а як Мотря підвелася, породивши на масниці сина Карпа, — Оришка пішла знову у двір правити провіанту.

— На те суд є, на те правда у людей!— сварилася вона.

Иосипенчиха і говорити не схотіла.

Оришка тоді кинулась до посредника. Вона знала його ще невеличким хлопчиком, як бувало приїжджав він з своїм батьком до старого Гамзи побігатися та по-гулятися з Гамзенком, тоді ще теж невеличким. Вона усе розказала посредникові, пригадала і те, як колись, потайно од усіх, нагодувала морквою.

— Добре, добре, я скажу, — пообіцяв посредник.

Оришка вернулася дожидати. Так через тиждень кличуть її у двір.

— Чого?

— Іди провіанту брати.

— Не піду я. Хай сюди присилає!— каверзувала вже Оришка.

Пройшов ще з тиждень. Коли везуть паровицею провіант до Оришки: недодане щось більше, ніж за місяць, і ще й на місяць уперед.

— Отак би й давно.

Минає зима, настає весна. Хлібороб обдивляється плуги, борони, вози, літню хліборобську справу. Швидко час настане ярину засівати. Коли теплом держатиме, то й до паски, а то — зараз після провід.

— Чи ти, Василю, і в’ік думаєш вікувати на тій станції?— пита раз Кабанець Василя, що прибіг у неділю подивитися на сина, довідатись, чи все благополучно дома.

— А що?— понуро пита Василь.

— Як що? Ти б, може, приглядів шматочок поля.

— Та чим його зорати? Пальцями?

— А хіба пальцями не вгризеш? — жартує Кабанець і, трохи помовчавши, повів річ, що воно аби хіть, то можна і не маючи свого товару. Кого попрохав, хто б може з ним спрягся та й прокопирсали ті десятин з п’ять.

— Не з нашим писком! — гордо одказав Василь.— Як йому прохати-кландати — і так як-небудь переб’ємся.

І пішов Василь у місто ганяти чужих коней, думаючи, що коло землі — не йому ходити, не його доля є — хліборобська доля. Одні жінки, сидячи дома, не так і не те думали. Оришка бачила, що провіант їй ітиме тілько до масляної, а там — годі. Треба ж буде і тоді щось кусати. Недовго думавши, вона метнулася розшукувати невеличкого клаптя землі. Одному кума, другому так добра знайома, вона недовго і бігала. Пригово-рила одного кума випросити в управителя невеличкий шматочок цілини зараз біля Горішка, буцім для себе, і зоравши десятин чотири на хліб, з півдесятини кинула на огород. Через другого кума вона позичила в економії пшениці на засів, на огородину уже сяк-так самі настягались, — того випрохали у других, того пообіцяли вернути, як уроде, а що — купили. Настало літо.— Ще ні на чиєму полі не було такої доброї пшениці, як у Оришки, нічия огородина не задалася така плодюча. Зелених свят тілько дізнався Василь про те. Він зрана прийшов додому на цілий день і, носячи сина, думав, яка-то його доля жде. Після обіду йому стало сумно, тяжко. Думка про свій захист, про своє пристанище не давала йому радіти. Кабанець кликав його до шинку погуляти, та Василь не схотів. Понуривши голову, сидів він і слухав жіночого мовчання. Один Хом-ка плескав, не знать що.

— Тобі сумно у нас, — сказала Оришка, дивлячись на Василя.

— Ти б пішов хоч проходиться по полю, подивився на нашу пшеницю, огородину.

— Яку пшеницю? Яку огородину?

— Там на горі, коло Вовчої долини. Василь пригадав, що справді бачив невеличкий клапоть, засіяний пшеницею.

— Чого ж він наш?

— Ти хіба не знаєш? — пита Мотря.

— Та цить! — крикнула на неї Оришка, досі моргаючи та показуючи на Мотрю, щоб мовчала.

— Багато є нашого такого! — понуро одказав Василь.

Спершу Мотря, а потім Оришка розреготались. Далі вже Мотря розказала, як і через віщо то їх пшениця.

— То ходім справді подивимся, — каже Василь. Недовго вони збирались. Василь узяв сина на руки, жінка рядно і пішли, зоставивши Хомку глядіти хати.