— Не йде ж Хомка вечеряти. І нащо його, бідного, взяли?

— Куди? — спитала Мотря.

— Та в город же,

Мотря болісне глянула на Василя, той тілько важко зітхнув.

Настала ніч і всіх обняла своїм мороком, своїм покоєм. Горішок наче вимер, і собака нігде не гавкала, не тілько чоловічого голосу не чутно. Світло тілько й блищить ще у Лейби в шинку. Недалеко до півночі з його вийшло два чоловіки і то спотикаючись, то хиляючись один на одного, вони простували на гору. То був коваль Денис та воловик Федір.

— Стій! — гукнув коваль, хитнувшись назад так, що трохи головою землі не достав.

— А що ще буде? — мотаючи головою, спитав воловик.

— Глянь на небо. — А що там, на тім небі?

— Зор стільки, що й з-під мого міха не вилітає стільки іскор. Та танцюють як! Іч…

Воловик щось муркнув про себе, хитнувшись на всі боки.

— От, ще зорі станеш лічити. Ходімо.

— Та ні, постой, — сказав коваль.-Адже там бог?

— А почім я знаю? Хіба я з ним горілку пив?

— Гм… Там же? — одно допитувався коваль:— І звідтіля він усе бачить… Усе чує. І собака здох, і слава богу, що здох. Так і треба. Коли ти собака — то й здихай. А за що, скажи ж ти мені, не по коневі б’ють, а по оглоблях?

— Ат, кажи!

— Та ні, ти стій і скажи мені. За що по оглоблях б’ють, а не по коневі?

— Де той у гаспида кінь узявся? І які оглоблі стирчать перед твоїми очима?

— Кінь?… Оглоблі?-узявшись у боки, каже коваль.-А Хомка хто, по-твоєму, кінь чи хто? Воловик мовчав.

— Мовчиш? Ото ж то й то! А він з неба все бачить.— Один же собака здох, а нащо ж ще цуценята зостались?

— Моя хата скраю, — одказав воловик.— Одно я тілько знаю: дурять вони нас — от шо!

— Матері твоїй дуля! — ударивши по зашийкові воловика, сказав коваль і, не здіймаючи руки, поволік його за собою на гору.

V

Бучні та пишні були по Гамзі похорони. Не в своїй церкві намірились правити їх, а в городі, в соборі. Труну, вибиту чорним оксамитом, несли пани на своїх плечах з самого Горішку аж до собору. Назбиралося їх — як розтяглися в церемонію, то голова торкалася городянських гір, а хвіст ховався ще в дворищі. Позаду їх два ситих жеребці, укриті чорним сукном, везли кришку від труни на великих дрогах.

Неабиякі, не прості то були похорони, то дворянство ховало свого предводителя, то панство співало од-ходну своїм розкошам.

— Бідний, не видержав, — чувся гомін між— панами.

— Де його видержать? Кожний з нас за себе думав, кожен за себе болів, мучився, — а він за всіх. Багато у старому серці набралося горя, а тут ще — на тобі!

— А я казав, я казав, — щебетав пузатий круглий панок, — що те буде. Він сам мені хвалився, сам, — тілько, каже, боюся вимовити, прощайтесь, каже, тоді зо мною, — і панок перехрестився.

— Царство йому небесне! Добрий він був до нашого брата. Такого другого не буде, не дістати нам такого ніколи.

— Звісно, ніколи! Звісно, ніколи! — сумно вимовило зразу скілько голосів.

— А шкода. Ох, яка шкода! У такий час, коли такі люди потрібні — а тут, як косою скосило.

— Пропали ми тепер!-гукнуз охриплий голос.

— Зовсім пропали. Він би ще здержував ту розбишацьку волю. Він би здержав її, він би оберіг нас. А без його — дивись — в одну темну ніч поляжемо ми всі під ножами лютого звіра.

Усіх морозом подрало по шкурі від тієї речі і всі, глибоко зітхнувши, замолились: "Одверни і спаси нас, святий владико!"

Зостановились саме читати євангелію. Кругом стихло, сумно серед німих гір роздався голос старого ротопопа. Аж ось півчі знову заспівали, знову заколихалися попи, рушили.

— Хто знає, обід буде? Щось ніхто і словом не обізвався.

— Аякже! Повинен бути. Хто ж кличе на обід?

— Се при старому було. До того — як до себе, йдеш було, а за молодого — хто його знає, яка у його поведенція.

— Та так-так. Молодий не. то, що старий.

— Куди йому!

— А ви чули, яку він штуку одірвав.

— Яку?

— І дворовим землю обіцяв, та ще й дурно: за вашу, каже, службу.

— О-н як? — провів здивований голос.

— А як забунтували, москалів кликнули. Усі ждали: от порки зададуть! Та й слід би було: другим наука. Так і пальцем не звелів зайняти.

— Так, так. Це по-столичному. Там у столиці думають, мужик такий чоловік, як і всі. Не жили ніколи в селі, не бачили, що то за кодло той мужик, та й кричать: брати-брати!

— А от як ці брати приступлять з гострим ножем до горла, то тоді й пізнають, що воно за брати.

— Чого доброго? Коли мій Яшка… Ви його знаєте, знаєте і мене. Слова не смів сказати при мені. Прийми, подай і все мовчки. Третього дня чую гомін у горничній. Прислухаюсь, Яшка розказує, що коли б скоріше ці два годи, піду, каже в губернію наймуся, у гостиницю. Там, каже, служба. Поварська страва… Чуєте, йому моя страва у ніс коле? Так я його за чуба та чубуком по спині, і надавав йому поварської страви.

— Вовка як не годуй, а все в ліс дивиться!

Всі знову зітхнули.