Тимчасом Василь, проскочивши крізь москальський кордон, кинувся прямо у горниці, до панича. Того тільки що підвели. В уборній стояв він неодітий і умивався холодною водою, розбризкуючи її по всій хаті. Василь, як опарений, ускочив прямо туди, хоч на його ззаду лакузи кричали:— Куди? — наморгували і насукували, — вернися, мов. Так не такий Василь. Не дивлячись на лакуз, він сміло увійшов і ще сміліше гукнув до панича.

— Паничу! Що це за напасть на вас.

— Как? какая напасть?

— Та де ж не напасть? Нас москалі довкола обступили, не випускають нікого. Що ж ми, розбишаки, злодії усі? Хто крав гроші, у кого вони на руках були, — той хай і одвіча. А через віщо ж народ таку славу терпітиме.

— Да что ты говорить? Какие москали, откуда?

— Відкіль вони — про те не нам знати, а тому хто кдикав їх. Певно, з города. Москалі, як і москалі, з ружжами, у ранцях.

— Солдата пришли? — обернувся він до дворець-кйго, що стояв у порога.

— Прийшли, ваша милість.

— Кто же их звал? Зачем?

— Не могу знать.

Панич тілько здвигнув плечима.

— Исправник, следователь й стряпчий приехал", — доклав новий лакуза, уступаючи в хату. Панич аж скривився.

— Хорошо. Принять их, а мне скореє одеватьсяі — І, вхопивши рушник, побіг на свої покої.

Василь стояв і думав: — що ж тепер йому робити? Панич, дивуючись, хто покликав москалів, пішов, не сказавши йому ні слова… Хто справді їх покликав? Чи панич лукавить, чи справді нічого не знає? Коли так— це штука Йосипенка… Поїсти він рад усіх… людонена-висник!

І Василь, рішивши дождатись кінця, тихо вийшов з хати. У сінях він почув крики.

— Де Йосипенко? Не бачили його?

— Не знаю. Нащо?

— Панич кличе.

— Там десь надворі.

Повз Василя пробігло два москалі і помчали у різні сторони відшукувати Йосипенка. Василь став у сінях дожидатись, чого то Йосипенка кликано.

Ось через який час і його повели. Товстий, осадкуватий, він ледве поспішав за вертливим, як в’юн, лакеєм.

— А не знаєте, чого?

— Почем мне знать.

Йосипенко, уступаючи у сіни, почав обтирати ноги, викашлюватись, готовитись до стрічі.

— Ти чого тут? — призро глянувши на Василя. спитав він.

— А твоє яке діло? Наварив, кажеш, каші!

Запливші жиром йосипенкові очі забігали, загорілися. Він нічого не сказав Василеві і пішов за лакеєм в покої.

Василь собі покрався в коридор. Через який час до Василя виразно донісся крик паничів, тупанина ногами, упавший голос йосипенків.

Швидко він вертався назад, похмурий, поблідлий і тіпався увесь.

— Отак! От і доживсь! От і дослуживсь до сьогої Нащо москалів покликав? А якби бунт стався? Добро не моє — про мене, хай хоч і все по цеглині рознесуть.

— Поки добро по цеглині рознесуть, то гроші у когось поміж пальцями пройдуть, — упік, мов батогом, Василь.

Йосипенко, як звір, зиркнув на Василя.

— Це ти, підожди! Ти перший бунтовщик, — крикнув на його Йосипенко.— Тебе першого б у Сибірю заслати.

— Коли б свині роги! — одказав Василь, усміхнувшись.

Йосипенко понурий вийшов з горниць і напрямився до своєї хати. Василь коло рундука став дожидатись, що далі буде.

Ось незабаром вийшов панич, за ним і другі пани. Вони тихо перекидались словами.

— Робіть, що знаєте, — одказав панич.— Вас толь-ко буду просить: минута не настолько серьезна, — повернувсь він до офіцера.

Офіцер махнув на москаля.

— Цепь снять! — крикнув він.

— А внушеніє? Внушеніє — главное, — умішався справник.-Другим повадки не буде. Панич здвигнув плечима.

— А поки осмотр проізведем, — сказав слідователь. І всі, знявшись, пішли до контора. Ввий спершу обійшли кругом, обдивилися около. Зостановились коло вікна, щупали його побиті шибки, хитали розламану раму, толкувалися — куди б його злодієві тікати, оглядали слід, котрий недалеко кінчався в садку. Потім пішли у середину. Дурноверхий Хома щось їм кричав, розказував. Сльози чулися у його голосі. Не довідавшись нічого від Хомки, кликнули йосипенка. Той звертав усе на бунтівливе кріпацтво, раяв зразу усіх перетрусити.

Потім зібрали двірню.

— Хто і кого першого бачив коло контори?

— йосипенка! — крикнуло декілька голосів. Йосипенко перемінився в лиці і повів довгу річ про те, як йому не спалося та як він з жінкою толкувався, що — коли б усе було благополучно. Як ранком, прокинувшись, пішов довідатись по хазяйству і, побачивши розбите вікно, наробив репету.

Кликнули слугу йосипенкову, зажовклу, захарчовану дівчину.

— Ти не чула нічого? — спитав її стряпчий.

— Коли?

— Уночі. Не чула стуку-грюку якого?

— Ні, не чула.

— Спала?

— Я слалася у кухні. Тілько входять хазяйка та й напустились на мене: чого так рано стелюся! Чому за роботу не берешся?— А я і кажу:— Людям свято, а нам робота.— Хазяйка розсердились, вилаяли мене і вигнали з хати.

— Де ж ти була?

— Я пішла до тітки ковалихи.

— Угу…— прогув якось чудно собі під ніс стряпчий і прикро глянув у вічі йосипенкові.